Розділ I. Щасливі мерці не їздять на гонки (1)

Усім привіт!

Цю книжку я почала писати у важкі часи, щоб трошечки відволіктися, розслабитися, розважитися й просто перемкнутися на щось веселе й хороше. Мені хочеться поділитися нею з вами, щоб, можливо, і вам в якусь важку мить стало трошки веселіше чи краще. 

Мені дуже важлива ваша підтримка коментарями чи сердечками — завжди чекаю!

І, як каже головна героїня цієї історії Нева, «літай, поки не зірве шляпу». Тож поїхали :)

Любити тебе — те саме, що збиратися на бій.

Я ніколи не повертався таким, яким ішов туди.

— Ну нічого, усе буде добре.

— Це ти кому, трупу кажеш? — пирхнула я, вирівнюючи спину й відсуваючи ноги на кілька дюймів назад, щоб висипати з кросівок пісок. — Облиш покійника в спокої, а то з твоїм бурмотінням спокій йому лише снився. 

Еля, моя троюрідна сестра по батькові, теж встала й склала руки на грудях. Пофарбованими нігтями — кожен мав окремий колір, що варіювався від ядуче-зеленого на великому пальці й до ніжно-рожевого на мізинці, — постукала по біцепсах. 

— От правильно кажеш: по-кі-й-ни-ку! А отже, йому вже нічогісінько не сниться. Він уже весь сам спокій. 

Я закотила очі, відліпила від спини футболку, потрусила лівою ногою й пішла назад до машини, щоб дістати телефон. Еля усе ще з цікавістю розглядала покійника, якого ми надибали на закинутому парку розваг біля пляжу. 

Сонце якраз пірнало у профарбовану воду океану. 

— Тільки ще трупів мені сьогодні не вистачало для повних штанів щастя, — пробурмотіла я, набираючи номер поліції. — У мене заїзд за годину, а тут труп у машині. Дякувати Богові, не в моїй. Дякувати Богові вдруге — не мій. 

Жіночка на лінії вислухала мене, записала адресу й попросила лишатися на місці таким спокійним, умиротвореним голосом, ніби я була на межі істерики. 

Може, у мене такий голос?

Я запізно подумала, що варто було зоставити тут Елю, а самій поїхати собі на заїзд, ніхто ж не дізнається, що я тут була. Хоча теж не варіант: ми тому й знайшли труп, бо це до мене, а не до Ельки, неприємності липнуть, як колючки до штанців. 

А ще через те, що я помітила вуличний сигнал. Гальмівні вогні блимали з певною частотою, яку використовували на вулицях по типу азбуки Морзе, щоб спілкуватися між своїми.

Бли-и-им. Бли-и-им. Бли-и-им. Блим. Блим. Блим. Бли-и-м. Бли-и-им. Бли-и-м.  

Еля, коли я різко звернула з шосе вниз до п’ятої вулиці, що виводила до пляжу, учепилася у дверцята так, наче збиралася виплигнути на ходу, не шкодуючи різнокольорового манікюру. Я їхала за синьою, некрасивого відтінку субару аж до старого, напіврозваленого парку атракціонів, усього переритого ямами, аж поки машина не скотилася з гірки й не втаранилася з усієї сили в карусель, лишивши вм’ятину не лише на капоті, а й на білому маленькому коникові з рудою гривкою. 

Моя (ну добре, наша з татом) чорна тойота MR2 з’їхала за ним, і не встигла я поставити її на ручник, як Еля вискочила й помчала до постраждалого. Ну, тепер уже мертвого. 

Я зітхнула повільно, відлічуючи п’ять секунд: п’ять — моє щасливе число. 

Але бажано, щоб сьогодні щасливим числом стало перше місце. 

— Не ходи туди-сюди. Бісиш, — буркнула сестра, усілася на не пошкодженій частині каруселі, перед тим змівши пісок, і зателіпала ногами. — Якщо хвилюєшся, заплющ очі й подихай, не знаю.

— Будеш багато говорити — кину тебе з твоїм новим другом тут, — згадавши про чоловіка-мерця, я перевела погляд на зім’ятий капот, а потім — на водія. На вигляд йому було десь під тридцять, хіба лоб був незвично порізаний зморшками, а тепер іще й уламковими пораненнями. Одяг був брудний, порваний, де-не-де виднілися плями крові. Більше придивлятися не хотілося, а тому я відвернулася. 

Хай йому грець.

І машину шкода. Хороша субару, хоч і колір мені не подобався.

— Ти сама винна, що приїхала сюди, — Еля стрельнула на мене поглядом з-під брів. — Дядько дуже оцінить твою самопожертву.

— Мовчи хоч. І тату ані слова.

Ступивши ще кілька кроків, я розвернулася, пішла до невисокого паркана, що відгороджував каруселі від фудкорту, і всілася на перекладину. Сонце, наче маршмелоу, булькнуло в солодкий малиновий сироп океанічної води, і зненацька стало темніше, аніж я очікувала.

Заїзд. Так, заїзд. Не спізнитися.

За кілька хвилин почулися звуки сирен поліцейських машин, а потім з гірки випірнуло два маленьких авто. Еля встала з каруселі й кинула погляд на мертвого чоловіка за кермом, наче прощалася. А коли машини загальмували біля моєї тойоти, з перекладини встала і я. 

Двоє офіцерів, навіть не глянувши на мене, кинулися з дверцят прямо до трупа. Один дістав рацію й швидко затарабанив туди техаським акцентом, вільною рукою дістаючи стрічку, щоб обгородити територію. Інший перевірив чоловіка, сфотографував сцену на боді-камеру й тепер, присівши, роздивлялися гальмівний шлях. Точніше, його відсутність, адже машина не збиралася гальмувати. Нікому було вже там гальмувати.