Розділ 15 Перший крок по-новому

— Сьогодні спробуємо. - реабілітолог поставив біля ліжка новий протез.

Артур мовчки дивився на нього. Холодний метал. Карбон. Ремені. Шарніри. Він не міг позбутися думки, що це чужа річ. Не частина нього, не його нога. Ніколи не стане нею.

Лікар допоміг закріпити протез. Поправив кріплення. Перевірив усе кілька разів.

— Не поспішайте.

Артур кивнув. Потім обережно опустив ноги на підлогу. Одна — жива. Інша — чужа. Він спробував підвестися. Тіло одразу втратило рівновагу, бо новий протез абсолютно інший, ніж тога якому він вчився.

— Обережно!

Не встиг. Він упав. Добре, що просто на м'який мат. Артур міцно заплющив очі.

— Чорт...

— Це нормально.

— Для кого нормально?

— Для всіх.

Друга спроба і третя, і п'ята і десята. Піт стікав по спині. Кукса боліла так, ніби її знову різали. А фантомний біль узагалі зводив із розуму. Мозок вперто стверджував, що пальці правої ноги сверблять. Хоча їх давно не існувало. Артур іноді навіть інстинктивно намагався почухати стопу. І щоразу згадував правду. Від цього ставало ще болючіше. Минув тиждень. Він уже міг стояти. Дві хвилини. Потім п'ять. Потім десять. І це вже було досягнення.

— А тепер крок.

Артур подивився на реабілітолога.

— Один?

— Один.

Він глибоко вдихнув. Переніс вагу тіла. Протез слухняно став уперед. Один крок. Потім другий. І... Він знову впав. Так сильно, що розбив долоню. Артур сидів на підлозі й важко дихав.

— Досить...

— Ні.

— Я не можу.

— Можете.

— Не можу! - його голос луною розлетівся залом.

Уперше за довгий час він не стримався.

— Я більше ніколи не буду нормальним!

У залі настала тиша. Реабілітолог мовчки сів поруч.

— Знаєте...- тихо промовив він.

— Два роки тому я сидів ось тут.

Артур здивовано подивився на нього. Чоловік підтягнув штанину. Під нею теж був протез.

— Тільки лівий.

Артур завмер.

— Я теж колись сказав, що більше ніколи не буду нормальним.

Він усміхнувся.

— Потім одружився. Виховую сина. Бігаю марафони. Живу. Не так, як раніше. Але живу.

Того дня Артур уперше повірив. Не в диво. У себе. Минали місяці. Крок. Ще крок. Десять. Сто. Тисяча. Поступово милиці змінилися тростиною. Потім і вона залишилася вдома. Тепер поруч із ним завжди було лише тихе постукування протеза. Тук...Тук...Тук... Спочатку цей звук дратував, потім став звичним. А згодом... Він перестав його помічати. Та фізичне відновлення було лише половиною шляху. Найважчим виявилося повернутися до людей.

Перший вихід у місто він пам'ятав досі. Йому здавалося, що всі дивляться, на його кульгавість, на протез. На нього самого. Кожен погляд здавався жалісливим, а кожен шепіт — про нього. Він повернувся додому менш ніж за двадцять хвилин. І більше тижня нікуди не виходив. Психолог лише уважно вислухав.

— Вам справді всі дивилися на ноги?

— Так.

— А пам'ятаєте, у що була вдягнена жінка, яка сиділа навпроти вас у кав'ярні?

Артур задумався.

— Ні.

— А чоловік, який стояв біля світлофора?

— Не пам'ятаю.

Психолог усміхнувся.

— От бачите. Люди значно більше зайняті собою, ніж нам здається.

Артур почав виходити частіше. Спочатку рано-вранці. Коли майже нікого не було. Потім удень. Одного разу маленький хлопчик років п'яти уважно подивився на його ногу. І запитав:

— Дядьку, ви робот?

Мама хлопчика почервоніла.

— Вибачте, будь ласка...

Артур несподівано засміявся. Щиро. Вперше за багато місяців.

— Майже.

Хлопчик захоплено усміхнувся.

— Клас!

Вони розійшлися. А Артур ще довго думав про те, що дитина не побачила каліцтва. Вона побачила щось незвичайне. І це змінило в ньому ще одну маленьку частинку. Та ввечері, залишившись наодинці, він усе одно відкрив стару фотографію Юліани. Провів пальцем по її усмішці. І тихо сказав:

— Якби ти побачила мене зараз...-він сумно всміхнувся. — Напевно, не впізнала б.

Він не знав, що якби Юліана тоді опинилася поруч, вона не дивилася б на протез. Вона просто кинулася б йому на шию. Бо для неї найважливішим було лише одне. Щоб він був живий. І саме цієї правди Артур поки що не знав.