Розділ 14 Краще нехай ненавидить, ніж жаліє

Спогади накривали Артура хвилями. Одні він пам'ятав чітко, а інші — уривками. А деяких не пам'ятав зовсім. Після вибуху був лише морок - безкінечний, густий і без жодного звуку. Без жодного відчуття часу. Потім почали з'являтися голоси - далекі, нерозбірливі. Ніби крізь товщу води.

— Реакція зіниць...

— Тиск падає...

— Готуємо до операції...

І знову темрява. Коли Артур остаточно розплющив очі, він не знав, хто він. Не знав, де знаходиться і не знав, який сьогодні день. Біла стеля та запах ліків. Тихе пищання медичних приладів і незнайоме обличчя лікарки.

— Ви мене чуєте?

Він мовчав. Бо не розумів навіть запитання.

— Як вас звати?

Тиша. Він дивився на жінку. І не знав відповіді. Вона щось записала в картку. Не показуючи власного хвилювання. Наступні тижні були дивними. Він учився всього заново. Не ходити. Не говорити. Пам'ятати.

Лікарі показували фотографії. Запитували прості речі.

— Це яблуко.

— Це ручка.

Він дивився. І не відчував нічого. Наче його життя належало комусь іншому. Одного разу до палати зайшов військовий психолог.

— Не поспішайте. Пам'ять часто повертається поступово.

— А якщо не повернеться? - тихо запитав Артур.

Психолог мовчав кілька секунд.

— Тоді ви створите нове життя.

Але Артур чомусь відчув, що десь існує старе і дуже важливе, просто він не може до нього дотягнутися. Минали місяці. Він уже впевнено сидів. Почав проходити реабілітацію. Та пам'ять усе ще залишалася схованою за невидимими дверима. А потім це сталося. Зовсім несподівано. Одного вечора медсестра випадково ввімкнула радіо. Лунала стара пісня. Саме та, під яку вони з Юліаною танцювали на кухні, коли готували вечерю за кілька днів до його від'їзду.Артур завмер. Перед очима раптом промайнуло її обличчя, усмішка, її зелені очі, довге волосся, її сміх.

— Артур...

Наче хтось прошепотів просто біля вуха. Він різко схопився за голову. І спогади накрили його лавиною. Вокзал - обійми, її сльози, обіцянка повернутися, їхня квартира, її улюблена чашка, поцілунок перед від'їздом.

— Юля...- він вимовив це ім'я так, ніби від нього залежало життя і розплакався.

Тієї ж ночі лікарка довго сиділа біля його ліжка.

— Пам'ять повернулася?

Артур лише мовчки кивнув.

— Ви когось згадали?

— Усіх...- його голос був ледь чутним. — Батьків. Дім. Друзів. І...- він заплющив очі. — Жінку, яку люблю.

Наступного ранку він попросив зустріч із командуванням. До палати прийшов офіцер.

— Слухаю вас. - Артур мовчав майже хвилину.

Потім сказав:

— У мене прохання.

— Яке саме?

— Не повідомляйте моїй родині, що я живий.

Офіцер здивовано подивився на нього.

— Ви усвідомлюєте, про що просите?

— Так.

— Ваші рідні мають право знати.

— Знаю.

— То чому?

Артур повільно опустив погляд на ковдру. Туди, де колись була його права нога.

— Бо я не хочу, щоб вони бачили мене таким.

У палаті запала тиша.

— Особливо...

Він ледве проковтнув клубок у горлі.

— Юля.

— Вона вас кохає.

Тихо сказав офіцер. Артур сумно усміхнувся.

— Саме тому.

— Не розумію.

— Вона запам'ятала мене здоровим. Сильним. Щасливим. Я не хочу, щоб вона побачила...

Він подивився на протез, що стояв біля ліжка.

— ...ось це.

— Втрата ноги не робить вас гіршою людиною.

— Для вас — можливо.

Він похитав головою.

— А для мене...

Його голос затремтів.

— Я більше не той чоловік, якого вона проводжала на вокзалі.

Через кілька днів його прохання обговорювали з військовим керівництвом. Лікарі не погоджувалися. Психологи теж. Але Артур був непохитний.

— Це моє рішення.

— Ви можете про нього пошкодувати.

— Можливо.

— А якщо вона чекатиме вас?

Він заплющив очі. Перед ним одразу постала Юліана. Заплакана і закохана. З усмішкою крізь сльози.

— Не чекатиме. - тихо відповів він.

— Вона молода. Красива. Вона повинна жити далі. Не витрачати життя на інваліда.

Перед випискою психолог сказав йому:

— Ви робите це не заради неї.

Артур підняв очі.

— А заради кого?

— Ви караєте себе.

Ці слова боляче влучили в саме серце. Бо десь глибоко всередині він знав... Психолог мав рацію. Виходячи з госпіталю, Артур востаннє озирнувся. Він був живий. Але вирішив добровільно зникнути з життя всіх, кого любив. Він щиро вірив, що так буде краще для Юліани. Що одного дня вона перестане чекати. Покохає іншого. Створить сім'ю. Буде щасливою. Він навіть не уявляв, наскільки жорстоко помилився. Бо саме в той день, коли він вирішив зникнути, за сотні кілометрів від нього Юліана сиділа біля вікна, тримаючи руку на своєму вже помітно округлому животі. І писала у своєму щоденнику: "Артуре... Я все одно чекатиму. Стільки, скільки буде потрібно."