Розділ 13. День, коли він помер... і вижив

Тієї ночі Артур майже не спав. Щоразу, коли заплющував очі, бачив Юліану.  Потім маленьку дівчинку. Потім її слово:

— Мамо...

Він різко сів на ліжку. Ні, про це  він більше  думати. Та пам'ять була безжальною. Вона повернула його туди, звідки все почалося. Перший місяць служби минув швидко. Артур телефонував Юліані за будь-якої можливості. Навіть якщо це були лише дві хвилини.

— Я сумую. - казала вона.

— І я.

— Повертайся швидше.

— Обов'язково.

— Обіцяєш?

— Клянуся.

Він і гадки не мав, що останню таку розмову пам'ятатиме все життя. Потім зв'язку стало менше. Завдання стали небезпечнішими. Телефон часто мав бути вимкнений. А згодом... Його взагалі довелося здати. Наступала складна операція.

— Перевірити спорядження! - пролунав наказ.

Артур машинально підтягнув бронежилет. Поправив шолом. Перевірив автомат. Йому було двадцять сім. Попереду було все життя. Він думав лише про одне.

"Повернутися до своєї Юліани."

Того дня все починалося майже звичайно. Нервово. Напружено, але звично. Їхній підрозділ просувався вперед дуже повільно. Кожен метр перевіряли кілька разів. Тиша. Занадто підозріла.

— Обережніше...- тихо сказав командир.

Артур зробив ще один крок. Потім другий. І... Світ вибухнув. Спочатку був лише сліпучий спалах. Такий яскравий, що перед очима стало біло.Потім удар страшної сили. Його тіло підкинуло в повітря. Наче він нічого не важив. Він навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Лише відчув біль. Такий, якого не існує в жодному людському словнику.

Він вдарився об землю. Повітря вибило з легень. У вухах дзвеніло. Навколо все стало глухим. Наче він опинився під водою. Артур спробував підвестися. Не зміг. Спробував спертися на ноги. І раптом... Не відчув правої. Він машинально опустив голову. І завмер.Нижче коліна... Ноги більше не було. Замість неї — понівечені залишки форми, кров і уламки землі.

Він дивився кілька секунд. Не вірячи. Наче мозок відмовлявся приймати побачене.

— Ні...- хрипко прошепотів він.— Ні...

Потім біль накрив його повністю. Не тільки в нозі. Усе тіло горіло. Груди. Плече. Спина. Обличчя. Дрібні уламки посікли руки й шию.

Кожен вдих був схожий на удар ножем. В очах темнішало. Десь поруч лунали голоси.

— Медика!

— Він живий!

— Турнікет!

— Швидше!

Чиїсь руки притискали його до землі. Хтось щось говорив. Артур майже нічого не чув. Лише одне ім'я билося в голові.

Юля...

"Юлю...Пробач...Я, мабуть, не повернуся..."

Його почали переносити. Кожен рух віддавався нестерпним болем. Він уже майже нічого не бачив. Лише клаптики неба. Дим. Силуети побратимів. І кров. Дуже багато крові.

— Не спи!! - кричав хтось. — Чуєш мене?!

Артур ледве відкрив очі.

— Чую...

— Думай про когось!

— ...

— Про того, хто чекає!

На його закривавлених губах з'явилася слабка усмішка.

— Юля...

Потім був гелікоптер. Лікарі. Світло операційної. Чужі голоси. Безкінечні операції. Переливання крові. Знову операції. І темрява. Коли Артур прокинувся остаточно, за вікном уже була осінь. Він не знав, скільки часу минуло. Не пам'ятав майже нічого. Лише дивне відчуття порожнечі. Спробував поворухнути ногами. І тоді зрозумів. Правої більше не було. Він мовчав. Довго. Дуже довго. А потім просто відвернувся до стіни. І заплакав. Беззвучно. Так, щоб ніхто не почув. Не через ногу. Не через біль. А через одну-єдину думку.

"Як тепер я повернуся до Юлі? Навіщо я їй такий?"

Минали місяці реабілітації. Він вчився сидіти. Потім вставати. Потім заново ходити. Падав. Піднімався. Знову падав. І знову піднімався. Щодня. Він повторював собі лише одну фразу:

"Я повинен повернутися. Вона чекає."

Саме ця думка допомагала терпіти фантомний біль, нескінченні вправи й безсонні ночі. Він не знав, що в той самий час Юліана теж щодня боролася. За себе. За їхню донечку. За надію. І писала йому листи у щоденнику, які він ще не прочитав.

Тепер же, після зустрічі в парку, Артур був переконаний, що всі ці страждання були марними. Бо, як він думав, додому він повернувся запізно. І жінка, заради якої він вижив, уже давно належала іншому.