Розділ 12. Зрада, в яку він повірив

Двері квартири тихо зачинилися за його спиною і Артур сперся лобом об холодне дерево й заплющив очі. У квартирі панувала тиша, та сама тиша, яку він колись любив, але тепер вона душила. Він повільно скинув куртку. Зняв протез і звично спер його біля дивана.

Кукса ниючим болем нагадала про себе. Але сьогодні він майже не відчував фізичного болю, бо той, що розривав груди, був набагато сильнішим. Він важко опустився на диван. Перед очима знову й знову виникала одна й та сама картина. Парк, Юліана, її усмішка. А потім... Маленька дівчинка.

— Мамо...

Одне слово. Лише одне. І ним ніби хтось прострелив його серце. Артур гірко засміявся.

— Молодець... - його голос був хрипким і чужим. — Дочекалася...

Він заплющив очі. Перед ними одразу постала Юліана. Та сама, яку він залишав на вокзалі і яка плакала й благала повернутися. Якій він обіцяв. Якій вірив. Безмежно.

— Скурвилась значить...- він потер обличчя долонями.

В душі в нього все горіло вогнем злості. Йому так хотілось знищувати все на своєму шляху

— Недовго ти сумувала... - ці слова він вимовив уголос.

Наче хотів сам себе переконати. Бо серце... Серце кричало зовсім інше. Ні. Юля не така. Не могла. Не здатна. Але розум був безжальний. Він бачив її. Бачив дитину. І зробив висновок. Артур різко підвівся. Кульгаючи, підійшов до кухні. Налив у склянку води. Зробив ковток. І з силою жбурнув її в раковину. Склянка розлетілася на десятки уламків.

— Бля! - він ударив кулаком по стільниці. Так сильно, що кісточки миттєво збіліли. — Чому?!.. - його голос зірвався. — Чому саме ти?!..

Він пережив вибух. Госпіталі. Десятки операцій. Заново вчився ходити. Навчився жити без ноги. Навчився приховувати фантомний біль. Навчився усміхатися, коли всередині все кричало. Єдине, що допомагало не здатися, — думка про неї. Про Юлю. Про дім. Про майбутнє. Він уявляв, як повернеться. Як стане перед нею. Як скаже: "Я ж обіцяв..." А тепер... Повертатися вже не було до кого. Артур відкрив шафу, на верхній полиці лежала невелика коробка. Він дістав її. Повільно відкрив. Усередині лежали речі, яких він так і не зміг позбутися. Їхнє фото. Квитки в кіно. Висушена ромашка. Записка її почерком. "Люблю тебе більше, ніж учора."

Артур довго дивився на ці слова. Потім тихо засміявся. Гірко. Боляче.

— Брехня...

Йому хотілося в це повірити. Бо так було простіше. Простіше злитися. Ніж прийняти те, що досі любить її. Він узяв телефон. Знайшов номер Андрія. Натиснув виклик."Абонент тимчасово недоступний." Артур важко видихнув. Точно. Андрій ще тиждень тому полетів у тривале відрядження за кордон. Казав, що повернеться лише через кілька тижнів.

— От же ж... - він кинув телефон на диван.

Саме зараз йому був потрібен друг. Хтось, хто сказав би: "Ти все неправильно зрозумів." Або... "Так, брате. Це правда." Будь-що. Лише не ця невідомість. Він почав ходити квартирою. Повільно. Кульгаючи. Постукуючи протезом по підлозі. Тук...Тук...Тук...

І раптом завмер. Перед очима знову постала маленька дівчинка. Він навіть не встиг її роздивитися. Пам'ятав лише золотаві кучерики. Маленький рожевий одяг. І те, як вона міцно обійняла Юліану. "Мамо..."

Артур заплющив очі. Ні. Він не хотів думати про чужу дитину.

Не хотів уявляти чоловіка, який тепер був поруч із його Юлею. Який обіймав, цілував. Якому вона віддавала всі свої дні і ночі. Не хотів. Бо від самих цих думок ставало важко дихати. Він підійшов до вікна. На вулиці вже сутеніло. Люди поспішали додому. До своїх родин. До тих, хто їх чекав. Артур гірко всміхнувся.

— А мене вже ніхто не чекає...

Йому навіть не спадало на думку, що всього за кілька кілометрів від нього маленька дівчинка засинала, міцно обіймаючи плюшевого зайця, подарованого Андрієм. І що перед сном її мама, як і кожного вечора, тихо сказала:

— На добраніч, татова донечко...

Артур сперся рукою об холодне скло. І вперше за багато років дозволив собі заплакати. Без свідків. Без сорому. Як чоловік, який повернувся з війни. Але так і не повернувся додому. Він ще не знав, що найбільшу помилку у своєму житті зробив не тоді, коли пішов на службу. А сьогодні. У парку. Коли не дав коханій жінці сказати навіть одного слова.