Розділ 11 Погляд, який убив надію

Минуло півтора року. Півтора року відтоді, як у пологовій залі вперше заплакала Надійка. Півтора року без Артура. За цей час Юліана навчилася жити. Не забути, а саме жити.

Вона працювала вдома, виховувала донечку, сміялася разом із нею, навчилася приховувати власний біль за щирою усмішкою. Але щовечора, коли Надійка засинала, вона відкривала синій щоденник. І писала, писала чоловікові, який так і не повернувся.

— Мамо! Ще! - Надійка весело тупнула маленькою ніжкою, тримаючи в руках мильні бульбашки.

Юліана засміялася.

— Добре, ще раз. -вона занурила кільце у пляшечку й легенько подула.

У повітря здійнялися десятки райдужних кульок.

— Ура-а-а!

Надійка дзвінко засміялася й побігла ловити їх своїми маленькими долоньками. Її золотаві кучерики підстрибували при кожному кроці. Маленька рожева сукенка розвивалася на вітрі.

— Спіймала! - радісно вигукнула вона, хоча бульбашка давно луснула.

Юліана дивилася на донечку й не могла стримати усмішки. Ось воно - її щастя, сенс та її життя. Вона підняла голову. І усмішка миттєво зникла. За кілька десятків метрів стояв чоловік - високий, у темно-синій куртці, з трохи відрослим волоссям і  знайомими до болю рисами обличчя. Юліана перестала дихати. Ні...не може бути...Серце шалено закалатало.

— Артур.. -ледь чутно зірвалося з її губ.

Він був живий. Живий... Її ноги стали ватяними. Очі миттєво наповнилися слізьми. Вона не бачила його майже три роки. І ось він стояв перед нею. Зовсім поруч. Такий рідний. Такий коханий. Такий... І лише тепер вона помітила. Він спирався не на обидві ноги. Його права нога закінчувалася трохи нижче коліна. Замість неї був сучасний протез. Юліана затулила рот долонею. Сльози покотилися по щоках.

— Боже...

Її Артур... Скільки ж болю йому довелося пережити? Ніби відчувши чужий погляд, Артур повільно підняв голову. Їхні очі зустрілися. Світ завмер. Вона чекала, що він усміхнеться, підійде, обійме. Скаже: "Юлю..." Але нічого цього не сталося. Артур дивився на неї. Довго. Мовчки. Його обличчя нічого не виражало. Лише в очах промайнуло щось схоже на полегшення. Він знайшов її. Вона жива....

А потім його погляд повільно опустився нижче. До маленької дівчинки, яка саме підбігла до Юліани.

— Мамо!

Надійка міцно обійняла мамині ноги. Потім цікаво подивилася на незнайомого чоловіка. І лагідно усміхнулася йому. Артур застиг. Його погляд метався між Юліаною й дитиною. Раз. Другий. Третій.

У грудях ніби щось обірвалося. Його щелепи міцно стиснулися. На вилицях заходили м'язи. Очі...У них більше не було полегшення. Лише біль. Такий глибокий, що Юліані стало страшно. І...Ненависть.

Вона бачила, як у ньому за лічені секунди руйнується щось дуже важливе. Він дивився на Надійку. На маленьку дівчинку, яка, сама того не знаючи, була його донькою. І бачив зовсім інше. Чужу дитину - доказ того, що життя без нього продовжилося. Доказ того, що вона, як він був переконаний, знайшла іншого. Його погляд різонув Юліану гостріше за ніж.

— Артур...- прошепотіла вона.

Він почув. Вона бачила це. Але не відповів. Юліана зробила крок уперед. Потім ще один.

— Артуре, зачекай...- її голос тремтів.

Він продовжував дивитися на неї. Так холодно...і відсторонено... Наче перед ним стояла зовсім чужа жінка. Ніби ніколи не було тих трьох років кохання. Не було каблучки. Не було обіцянок. Не було їхнього майбутнього.

— Будь ласка...

Ще один крок. Вона вже майже була поруч та Артур різко відвів погляд. Ніби більше не міг дивитися. Розвернувся. І пішов. Без жодного слова. Без жодного запитання. Без жодного шансу щось пояснити.

Його кроки були рівними. Лише легке постукування протеза по бруківці видавало, якою ціною йому давався кожен рух. Тук...Тук...Тук...Цей звук ще довго лунав у вухах Юліани.

— Артуре! - вона майже крикнула.

Він навіть не озирнувся. Лише трохи напружилися плечі. І він прискорив крок. Наче тікав. Від неї. Від болю. Від власного розбитого серця.

— Мамо...- тихенько покликала Надійка.

Юліана повільно опустила погляд. Донечка дивилася на неї своїми великими сіро-блакитними очима. Тими самими очима, які Артур щойно відмовився впізнати.

— Мамо, тьотя... ой... дядя плаче?

Юліана різко підняла голову. Артур уже був далеко. Але саме в ту мить він на секунду підніс руку до обличчя. Швидко. Майже непомітно. Наче витер сльозу. І одразу ж пішов далі. Не озираючись. Юліана більше не стримувалася. Вона опустилася навколішки просто посеред паркової доріжки. Обійняла Надійку так міцно, ніби боялася втратити й її. І розплакалася. Бо чоловік, якого вона чекала майже три роки... Нарешті повернувся. Але повернувся зовсім не до неї.