Розділ 10. Час без тебе

Пів року. Сто вісімдесят два дні, а саме стільки минуло відтоді, як Юліана вперше взяла Надійку на руки. І майже півтора року від останньої розмови з Артуром. Іноді їй здавалося, що це було в іншому житті. Ніби не вона стояла на вокзалі зі сльозами на очах та не вона проводжала коханого. Не вона чекала кожного його дзвінка.

Коли Надійка усміхалася вона знову бачила Артура. У цих очах,  у цьому впертому погляді. У цій звичці насуплюватися, коли щось не подобалося.

Життя поступово навчило її бути сильною, не тому, що хотіла, а тому що мусила. Після народження донечки повернутися на звичайну роботу було складно. Тому Юліана почала працювати віддалено. Спочатку брала маленькі замовлення - писала тексти для сайтів, оформляла сторінки в соцмережах, допомагала з онлайн-магазинами. Іноді працювала до другої ночі. Поки Надійка спала поруч у ліжечку. Одного разу Марта застала її за ноутбуком о третій ранку.

— Ти здуріла?

— Мені треба закінчити проєкт.

— А спати?

— Потім.

— Коли?

— Колись.

Марта закотила очі.

— Ти жахлива клієнтка для психолога.

— Добре, що я до нього не ходжу.

— І дарма.

Грошей вистачало, не на розкіш, не на дорогі речі. Але на життя та на дитину. На необхідне і це вже була перемога. Юліана ніколи не просила допомоги у батьків Артура після тієї розмови. Жодного разу, бо її гордість була сильнішою.

Надійка росла справжнім сонечком, веселою, допитливою, неймовірно рухливою. У свої шість місяців вона вже впевнено переверталася. Намагалася повзати. І вважала своїм обов'язком дослідити кожен сантиметр квартири.

— Не можна. - казала Юліана.

Надійка уважно дивилася на неї і одразу повзла далі.

— Уперта. - зітхала мама. — Вся в тата.

У день її маленького півріччя Марта принесла торт. Невеликий. Домашній. З написом: "Надійці — 6 місяців."

— Вона ж його не їстиме. - засміялася Юліана.

— То ми їстимемо.

— Логічно.

Андрій теж приїхав. Як завжди з пакетом подарунків.

— Ти колись навчишся приходити з порожніми руками?

— Ні.

— Я вже не дивуюся.

— І правильно.

Надійка сиділа на килимі посеред кімнати. Оточена іграшками і дуже серйозно спостерігала за дорослими. Немов оцінювала їхню поведінку.

— Дивиться як директор. - пожартував Андрій.

— Як її батько. - автоматично відповіла Марта.

І в кімнаті на секунду стало тихо. Юліана опустила очі, бо їй все ще боліло. Менше, але боліло.  Увечері гості розійшлися. Надійка сиділа у своєму стільчику. Задоволена, бо насміялась. набавилась І дуже сонна. Юліана прибирала зі столу. Коли раптом почула дивний звук.

— Ма...- вона завмерла.

Тарілка мало не вислизнула з рук. Повільно обернулася.

— Що?

Надійка усміхнулася беззубою усмішкою.

І повторила:

— Ма...- Юліана застигла.

Серце пропустило удар.

— Надійко...

Дівчинка засміялася. Плеснула долоньками і ще раз вимовила:

— Ма-ма.

Світ перестав існувати і Юліана підбігла до донечки. Підхопила її на руки та розплакалася. Просто від щастя. Це ж перше слово її донечки.

— Я теж тебе люблю, маленька.

Надійка радісно засміялася.Щиро не розуміючи, чому мама плаче. Тієї ночі, коли донечка вже спала, Юліана сиділа біля вікна зі щоденником. Світло нічного ліхтаря падало на сторінки. Вона відкрила новий листок. І почала писати.

"Привіт, Артуре. Сьогодні нашій донечці виповнилося пів року. І вона сказала своє перше слово - Мама."

Сльози знову навернулися на очі.

"Я дуже хотіла б, щоб ти це почув. Щоб бачив, як вона сміється. Як радіє кожній дрібниці.Як дивиться на світ твоїми очима."

Юліана закрила щоденник. Підійшла до ліжечка. Поправила ковдрочку. І ніжно поцілувала донечку в чоло.

— Спи, татова дівчинко - прошепотіла вона...