Розділ 9. Татова донечка

Перші дні після народження Надійки промайнули для Юліани наче в тумані.

Лікарня, годування, пелюшки, перші сльози, перші усмішки крізь втому. І нескінченне милування маленьким дивом, яке мирно сопіло поруч. Іноді Юліана прокидалася серед ночі від тривожної думки, а потім бачила ліжечко біля себе в якому лежала її маленька донечка.І серце одразу наповнювалося теплом. Так, вона справді мама.

Повернення додому виявилося набагато складнішим, ніж вона очікувала. Надійка зовсім не збиралася спати за розкладом. Вона плутала день і ніч. Могла заснути вдень на кілька годин і прокинутися о другій ночі з таким рішучим плачем, ніби мала дуже важливі справи.

— Маленька, будь ласка...- позіхала Юліана о четвертій ранку, похитуючи донечку на руках. — Мама вже не відчуває власних ніг...

Надійка уважно дивилася на неї величезними сіро-блакитними очима. І зовсім не збиралася спати. На третій тиждень Юліана вже настільки звикла до недосипання, що одного разу поставила чайник у холодильник. А молоко — в шафу з крупами.

— Це катастрофа - засміялася Марта, коли знайшла пакет молока між макаронами.

— Не смійся.

— Я не сміюся.

Подруга сміялася настільки голосно, що розбудила Надійку. І тоді вже сміялися вони обидві. Крім Надійки, вона була ображена. Марта стала справжнім янголом-охоронцем. Приїжджала майже щодня і готувала їжу, мила посуд, гуляла з візочком. Іноді буквально змушувала Юліану поспати.

— Лягай.

— Я не хочу.

— Лягай.

— Але...

— Юлю.

— Добре.

Марта переможно посміхалася та забирала Надійку до іншої кімнати. Андрій теж не зник. Здається, він поставив собі за мету допомогти настільки, наскільки дозволяли обставини. Одного разу він приїхав із трьома величезними пакетами.

— Що це?

— Підгузки.

— Андрію...

— І серветки.

— Андрію!

— І дитячий крем.

Юліана лише похитала головою.

— Ти неможливий.

— Мені вже казали.

— Хто?

— Артур.

І вони обидва усміхнулися. Сумно, але тепло. Вперше Андрій побачив Надійку, коли їй виповнився місяць. Маленька лежала у своєму ліжечку й уважно розглядала стелю. Наче аналізувала будову Всесвіту.

— Ну привіт. - тихо сказав Андрій.

І нахилився ближче. Надійка одразу насупилася. Потім широко позіхнула. І знову почала розглядати стелю.

— Вона мене проігнорувала?

— Так.

— Уся в батька.

Юліана розсміялася. І раптом помітила, що Андрій більше не усміхається. Він дивився на дитину дуже уважно. Надто уважно.

— Що? - тихо запитала вона.

Андрій повільно видихнув.

— Нічого.

— Андрію.

— Господи...

Він провів рукою по волоссю.

— Вона ж копія Артура.

Юліана завмерла.

— Що?

— Очі.

— ...

— Погляд. Навіть ця зморшка між бровами.

— У немовляти немає зморшок.

— Є.

— Немає.

— Є.

І вперше за довгий час Юліана щиро розсміялася. Через кілька днів Марта зробила професійну фотосесію. Вдома. Без дорогих студій та без пафосу. Просто мама і донечка. На одній зі світлин Надійка лежала на білому пледі. Серйозна і зосереджена. З великими очима і  маленьким упертим підборіддям. Коли фото побачив Андрій, він завмер. Потім збільшив зображення. Потім ще раз і  ще.

— Ну що? - запитала Марта.

— Це страшно.

— Що саме?

— Вона буквально Артур у дитинстві.

— Та перестань.

— Я серйозно.

Він відкрив телефон. Знайшов старе фото. Артур у два роки. Такі самі очі. Такий самий погляд. Навіть форма губ.Марта кілька секунд порівнювала фотографії. А потім тихо видихнула:

— Ого...

Наступного дня Андрій приніс старий фотоальбом з їхнього дитинства і Юліана довго перегортала сторінки. І щоразу серце стискалося сильніше. На дитячих фотографіях Артур і Надійка були настільки схожими, що це лякало.Наче хтось узяв його дитячий портрет і трохи змінив зачіску.

— Бачиш? - тихо сказав Андрій.

— Так.

— Навіть сліпий не засумнівався б.

Юліана провела пальцем по фотографії. Молодий Артур усміхався зі фото. Безтурботний та щасливий. Не знаючи, що колись у нього буде донечка.Така сама вперта.Така сама серйозна.Така сама красива. Того вечора, коли Надійка вже спала, Юліана відкрила свій щоденник. І написала:

"Привіт, Артуре.Нашій донечці вже місяць.Сьогодні я вперше побачила твоє дитяче фото. І тепер можу офіційно заявити — ти винен. Бо вона повністю твоя копія."

На її губах з'явилася усмішка. Тепла. Ніжна. Закохана.

"Знаєш...Мені здається, ти б закохався в неї з першого погляду. Так само, як колись закохався в мене."

Сльоза впала на сторінку. Але цього разу вона не була гіркою.

"Ми все ще чекаємо на тебе. Я. І твоя маленька татова донечка."