Розділ 7 Надія, яка народилася раніше за донечку

Останній місяць вагітності настав непомітно. Здавалося, ще вчора Юліана тремтячими руками дивилася на дві смужки тесту. А сьогодні вже насилу зав'язувала шнурівки. Донечка росла швидко.І живіт став таким великим, що навіть Марта жартувала:

— Там точно одна дитина?

— Якщо ще раз це скажеш, я тебе вдарю.

— Не доженеш.

— Це правда.

І вони обидві сміялися. Маленька квартира Юліани поступово змінювалася. У спальні з'явилося біле дитяче ліжечко. Біля вікна стояв комод для дитячих речей. На стіні висіли ніжні хмаринки та зірочки. Усе було дуже простим без розкоші та без дорогих дизайнерських меблів. Але з любов'ю. Величезною любов'ю. До маленької людини, яка ще навіть не народилася. Одного дня Марта зайшла до кімнати й завмерла.

— Господи...

— Що?

— Це наймиліше місце у світі. 

Юліана усміхнулася. На ліжечку лежав маленький рожевий плед. Той самий, який надіслав Андрій. Поруч був плюшевий зайчик, а над ліжечком висів дерев'яний мобіль. Юліана провела рукою по бортику.

— Думаєш, їй сподобається?

— Вона буде в захваті.

— Ти звідки знаєш?

— Бо не може бути інакше.

Але залишалося одне важливе питання. Ім'я - найважливіше ім'я у світі. Того вечора Юліана сиділа з відкритим щоденником. На столі лежав список із десятків імен. Марта пропонувала свої варіанти.

Андрій свої, але жодне ім'я не здавалося правильним. Жодне. Поки донечка раптом сильно не штовхнулася. Прямо під її долонею і Юліана усміхнулася. І раптом згадала слова, які повторювала собі останні місяці. Майже щодня. Майже щогодини.

"Треба надіятися. Я дочекаюся. Не можна втрачати надію."

Надія. Саме це слово врятувало її. Саме воно не дозволило здатися. Саме воно допомагало прокидатися щоранку. Юліана завмерла, а потім прошепотіла:

— Надійка...

Маленька одразу штовхнулася ще раз. Наче погоджувалася. Сльози миттєво наповнили очі.

— Надійка...

Так. Саме так по іншому і бути не могло.

Того вечора вона відкрила щоденник. І написала:

"Артуре...Я вибрала ім'я для нашої донечки. Її звати Надійка. Бо тільки надія допомогла нам дочекатися цього дня."

За два тижні до пологів Андрій привіз дитяче пеленальний столик.

— Це вже занадто.

— Ні.

— Андрію.

— Ні.

— Андрію!

— Юлю, якщо ти зараз почнеш сперечатися, я куплю ще й коляску.

Вона насупилася.

— Ти жахлива людина.

— Мені це вже казали.

— Хто?

— Артур.

І вони обидва замовкли. Бо це ім'я досі боліло.

Останні дні тягнулися повільно. Юліана майже не спала, бо донечка активно рухалася. Поперек болів і ходити ставало важче. Але вона терпіла. Заради маленької. Заради майбутнього. Заради того моменту, коли вперше візьме її на руки. І цей момент вирішив настати зовсім несподівано - серед ночі. Юліана прокинулася від дивного відчуття. Спочатку не зрозуміла. Потім живіт різко стиснуло. Настільки сильно, що вона затамувала подих.

— Ай...

Біль відступив. Вона сіла на ліжку. Подивилася на годинник. Третя ночі.

— Ні...Господи, хоч би все було добре

Ще рано. Через десять хвилин біль повернувся. Сильніше. Юліана відчула, як серце починає калатати.

— Тільки не зараз...

Ще одна хвиля. І ще. І ще. Тремтячими руками вона набрала Марту.

— Алло?

Сонний голос подруги ледве звучав.

— Марто...ай

— Що сталося?

— Здається...

Юліана різко замовкла. Бо чергова перейма буквально перехопила подих.

— Юлю?!

— Здається... почалося...

На тому кінці настала секунда тиші. А потім:

— Я вже їду!

Наступним був Андрій.

— Юлю?

— Вибач, що буджу...

— Що сталося?!

— Народжую...здається

У слухавці щось гучно впало.

— ЩО?!

— Андрію...

— Я їду!

— Ти не мусиш...

— Навіть не починай!

За двадцять хвилин біля її будинку вже стояли і Марта, і Андрій. Схвильовані. Перелякані. Сонні. Але поруч. Так само, як були поруч усі ці місяці. І коли Андрій допомагав їй сісти в автомобіль, Юліана раптом притиснула долоню до живота.

— Маленька...

Ще одна перейма. Вона заплющила очі. І прошепотіла:

— Ми майже зустрілися...я так хочу з тобою побачитися

Не знаючи, що вже за кілька годин уперше побачить свою донечку. І що в той самий час десь далеко людина, яка найбільше чекала б цієї зустрічі, навіть не здогадується про народження власної дитини.