Розділ 6 Люди, які допомогли не зламатися

Зима повільно поступалася весні. Разом із зміною часу зростав і животик Юліани. Тепер вона вже не могла приховати вагітність під вільними светрами чи широкими куртками. Її донечка росла. Щодня, щотижня, щомісяця. Іноді Юліані здавалося, що саме ця маленька дівчинка під серцем не дозволяє їй остаточно впасти у відчай. Найважчими були вечори, бо саме тоді спогади приходили без запрошення і саме тоді найбільше хотілося почути його голос, відчути його доторки, ніжність, знову відчути себе коханою.

Поруч завжди була Марта - найкраща подруга ще зі студентських років. Саме Марта першою дізналася про вагітність. Саме Марта приїхала серед ночі, коли Юліана плакала через відсутність новин від Артура. Саме Марта одного разу без жодних слів приїхала з двома пакетами продуктів і залишилася готувати вечерю.

— Ти не повинна все тягнути сама.

— Я впораюся.

— Знаю.

— Тоді навіщо допомагаєш?

Марта усміхнулася.

— Бо друзі для того і потрібні, дурненька.

З кожним місяцем допомоги ставало більше, Марта їздила з нею на огляди, носила важкі пакети, сварила за пропущені обіди, привозила фрукти і смаколики. Вигулювала її, коли Юліана закривалася вдома на кілька днів поспіль.

— Ти зараз не одна. Тобі треба дбати і про довірене тобі життя

— Знаю.

— Ні, не знаєш. - Марта опустилася перед нею навпочіпки й поклала руку на округлий живіт.

— Вас тепер двоє. І я переживаю за вас обох

Маленька всередині одразу штовхнулася. Подруга засміялася.

— От бачиш? Вона теж зі мною згодна. 

І вперше за довгий час Юліана розсміялася разом із нею. Одного дня вони разом поїхали до супермаркету, Марта складала до візка продукти, Юліана повільно йшла поруч. Сьомий місяць вагітності давався взнаки. Донечка активно штовхалася і спина боліла дедалі частіше. Але цього дня вона почувалася непогано. Поки не почула знайомий голос.

— Юля?

Вона різко обернулася.І завмерла, бо перед нею стояв Андрій - найкращий друг Артура. Високий, темноволосий. Він був здивований настільки, що навіть не приховував емоцій. Його погляд повільно опустився на її живіт. Потім знову піднявся до обличчя. І раптом він сказав:

— Дитина Артура.

Не запитав. Не припустив. Просто констатував, наче це було очевидно і інших варіантів просто не існувало. Очі Юліани миттєво наповнилися слізьми.

— Так...

Андрій лише кивнув.

— Я так і знав.

— Знав?

— Юлю, я бачив, як він на тебе дивився.

Він сумно усміхнувся.

— Такий чоловік не їде на службу після трьох років стосунків і не залишає після себе порожнечу. - його погляд знову ковзнув до животика.

— Коли народжувати?

— Через два місяці.

Андрій провів рукою по обличчю ніби намагався приховати власні емоції.

— Господи...Вітаю.

Того вечора вперше за багато місяців Юліана повернулася додому з дивним відчуттям тепла. Бо хтось повірив їй. Без доказів. Без аналізів.Без підозр. Просто повірив. Через три дні у двері подзвонив кур'єр.

— Юліана Ковальчук?

— Так. - розгублено проказала вона

— Доставка.

Вона здивовано прийняла величезну коробку. Усередині були фрукти, крупи, дитячі речі, вітаміни для вагітних. І маленька записка.

"Не сперечайся. Артур прибив би мене, якби знав, що я нічого не роблю.   Андрій."

Юліана не змогла стримати усмішки. Потім коробки почали з'являтися регулярно. Раз на тиждень, а іноді двічі. Продукти, одяг для немовляти, підгузки, пледи, книжечки. І щоразу коротка записка.

"Для майбутньої хрещениці. Їж нормально. Не носи важкого. Марта сказала, що ти знову пропускаєш обіди. Я їй вірю."

Одного разу Юліана не витримала й подзвонила йому.

— Андрію.

— Так?

— Не треба цього.

— Треба.

— Я впораюся.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

На тому кінці запала тиша. А потім прозвучала відповідь, від якої в неї защеміло серце.

— Бо Артур зробив би те саме.

Юліана заплющила очі.

— Андрію...

— Якби я зараз зник, він доглядав би мою сім'ю.

— ...

— Тому поки його немає, я доглядатиму його.

Сльози потекли по щоках, тихі, теплі, вдячні.

— Дякую.

— Подякуєш, коли він повернеться і перестане мене сварити за те, що я не допомагав тобі і його доньці від самого початку.

— Доньці?

— Так.

— А  звідки ти знаєш, що син? - з хитринкою запитала вона

— У такого впертого батька може народитися лише донька. - Андрій засміявся.

І вперше за довгі місяці Юліана дозволила собі подумати, що, можливо, вона справді не одна.

Що поруч є люди, які не дадуть їй впасти і які допоможуть дочекатися того дня, коли Артур нарешті повернеться додому. А в її щоденнику того вечора з'явився новий запис:

"Сьогодні твій найкращий друг сказав, що ти б пишався нашою донечкою. І знаєш що? Я теж так думаю."