Розділ 5. Щоденник для того, хто обіцяв повернутися

Минали дні, тижні, місяці. А телефон Юліани  мовчав. Спочатку вона рахувала дні без Артура.Потім тижні. Потім перестала рахувати, бо кожна цифра боліла. Кожен новий день без нього здавався маленькою вічністю. Але чекати вона не перестала.Ніколи.

Одного осіннього вечора Юліана сиділа на ліжку, тримаючи в руках невеликий блокнот у твердій темно-синій обкладинці а поруч лежало фото Артура. Те саме, яке вона зробила за кілька днів до його від'їзду. Він там усміхався щасливо, безтурботно. Так, ніби попереду було ціле життя. Юліана провела пальцем по фотографії і раптом відкрила блокнот.

На першій сторінці написала: "Щоденник для Артура." Сльози одразу навернулися на очі, але вона продовжила.

"Якщо ти колись повернешся, я хочу, щоб ти знав усе. Кожен день. Кожну мить. Кожну наше життя без тебе." 

Краплина впала на папір. 

"Сьогодні нашій дитині вже майже чотири місяці."

"І я вже дуже за тобою сумую."

Відтоді вона писала щовечора. Не пропускаючи жодного дня. Іноді багато, а іноді лише кілька рядків.

"Сьогодні лікар сказав, що малюк росте добре."

"Мені наснилося, що ти повернувся і я прокинулася щаслива та потім згадала, що тебе немає."

"Ти б сміявся з мене. Я плакала через рекламу корму для котів."

"Наш малюк сьогодні вперше штовхнувся."

"Я розплакалася прямо в магазині. Не знаю чому. Напевно, це гормони."

Щоденник поступово наповнювався, сторінка за сторінкою:любов'ю, болем, очікуванням, надією.На п'ятому місяці вагітності живіт уже неможливо було приховати. Одного ранку Юліана стояла перед дзеркалом. Довго дивилася на своє відображення. Обережно поклала долоні на округлий животик і усміхнулася. Вперше за багато часу щиро.

— Ти така гарна...- прошепотіла вона дитині.

У відповідь відчула легкий поштовх. І серце защеміло від ніжності.

— Тато точно тебе полюбить.

Маленька ніжка знову вперлася в її долоню, наче погоджувалася. Саме тоді Юліана вирішила поговорити з батьками Артура, вони мають знати. Повинні, навіть якщо сам Артур поки що не може. Можливо, вони допоможуть знайти якусь інформацію. Можливо, підтримають. Можливо...Вона ще вірила в це.

Особняк Вербицьких виглядав так само розкішно, як і раніше. Високі ворота, доглянутий двір, дорогі автомобілі. Це був світ, до якого Юліана ніколи не належала. Хатня робітниця провела її до вітальні. Батько Артура сидів біля каміна, а його дружина — поруч. Обоє виглядали втомленими. Але коли побачили Юліану, їхні обличчя стали холодними.

— Добрий день.

— Добрий. - голос чоловіка був стриманим, сухим.

— Ви щось хотіли?

Юліана нервово стиснула ремінець сумки.

— Так.

Вона глибоко вдихнула.

І поклала долоню на живіт.

— Я довго не наважувалась вам сказати, що вагітна.

У кімнаті запанувала тиша - моторошна, важка, нескінченна.

Очі матері Артура повільно опустилися на її живіт.

Потім знову піднялися.

— Що?

— Це дитина Артура.

Наступної секунди жінка гірко засміялася, так ніби почула поганий жарт.

— Перепрошую?

— Я вагітна від вашого сина.

— Ви серйозно?

Юліана відчула, як починають тремтіти руки.

— Так.

Батько Артура різко підвівся і його обличчя миттєво стало жорстким.

— І чого ви хочете?

Вона розгублено моргнула.

— Що?

— Грошей?

— Ні.

— Частку бізнесу?

— Ні.

— Спадщину?

— Я прийшла не за цим!

Її голос вперше здригнувся.

— Тоді навіщо?

— Бо це дитина Артура! І хотіла сказати, що ви будете бабусею і дідусем

— Докази?

Юліана зблідла, не такої реакції вона чекала.

— Що?

— Які у вас є докази?

Кожне слово було наче ляпас, такий болючий, принизливий і жорстокий.

— Ви ж знаєте, що ми були разом...

— Молоді люди зустрічаються й розходяться щодня.

— Але...

— І тепер, коли мій син безвісти зниклий, ви раптом приходите з вагітністю.

Юліана дивилася на них і не впізнавала - е були батьки чоловіка, якого вона кохала. Бабуся й дідусь її дитини, але в їхніх очах не було ані краплі тепла.

Лише підозра, недовіра, холод.

— Ви думаєте, я брешу?

Батько Артура мовчки дивився на неї. І це мовчання було голоснішим за будь-які слова. Сльози обпекли очі.

— Я люблю вашого сина.

— Любите  його прізвище і гроші?

Цього разу Юліана не витримала.

— Досить! - Її голос ехом рознісся вітальнею.

— Я прийшла не просити грошей!

— Тоді навіщо?

— Щоб ви знали правду! - вона витягнула з сумки фотографію УЗД і поклала на стіл.

— Це ваша онука або онук.

І якщо одного дня Артур повернеться...Її голос зламався.

— Я хочу дивитися йому в очі й знати, що зробила все правильно. Нічого не скрила

Ніхто не відповів,  навіть не глянув на фото. Юліана зрозуміла, що їй тут не раді. Їй не вірять. І не повірять.

Додому вона повернулася під вечір, змучена, спустошена. і заплакана. Відкривши щоденник, довго не могла почати писати. А потім вивела рядок:

"Сьогодні твоя мама і твій тато назвали мене брехухою."

Сльози впали на сторінку.

"Але я не злюся на них. Вони  не знають, як сильно я тебе люблю."

Вона поклала руку на живіт. Відчула поштовх і  всміхнулася крізь сльози.

"Маленька, ми впораємося. Ми дочекаємося твого тата."