Розділ 4. Абонент поза зоною досяжності

Спочатку Юліана не хвилювалася.

Минуло кілька годин після відправленого повідомлення.

Потім день.

Потім ще один.

Артур не відповів.

Але таке вже бувало.

Іноді він зникав на добу чи навіть дві.

Потім телефонував, вибачався і пояснював, що не мав зв'язку.

Тому вона чекала.

Терпляче.

З усмішкою.

Із секретом під серцем.

Секретом, який так хотіла йому розповісти.

На третій день Юліана прокинулася раніше звичайного.

Першою справою схопила телефон.

Жодного повідомлення.

Жодного пропущеного дзвінка.

Нічого.

Вона відкрила їхній чат.

Перечитала останнє повідомлення.

"Мені потрібно сказати тобі щось дуже важливе..."

Під ним стояла лише одна позначка.

Доставлено.

Але не прочитано.

Усередині ворухнулася тривога.

Маленька.

Ледь помітна.

Ще не страх.

Але вже не спокій.

Юліана натиснула кнопку виклику.

Телефон мовчав кілька секунд.

Потім пролунав знайомий голос оператора:

— Абонент тимчасово недоступний...

Вона скинула дзвінок.

І набрала ще раз.

Той самий результат.

На четвертий день вона вже не випускала телефон із рук.

Перевіряла його кожні кілька хвилин.

Навіть на роботі.

Навіть уночі.

Навіть у душ брала із собою.

Раптом він подзвонить?

Раптом напише?

Раптом...

Ввечері вона знову відкрила чат.

"Артуре, ти де?"

Відправити.

"Я хвилююся."

Відправити.

"Будь ласка, дай знати, що з тобою все добре."

Відправити.

Вона дивилася на екран до болю в очах.

Але відповіді не було.

Минув тиждень.

Юліана сиділа на кухні перед чашкою давно холодного чаю.

На столі лежав тест на вагітність.

Той самий.

І маленька фотографія з УЗД, яку вона отримала кілька днів тому.

На знімку ще майже нічого не було видно.

Лише крихітна цятка.

Їхня дитина.

Їхнє диво.

Їхня любов.

Вона взяла фото до рук.

Провела пальцем по гладенькому паперу.

І тихо заплакала.

— Тато був би таким щасливим...

Сльоза впала на край фотографії.

— Чому ти не відповідаєш?..

У кімнаті було тихо.

Занадто тихо.

На восьмий день вона не витримала.

Знайшла номер його матері.

Пальці тремтіли, коли натискала виклик.

— Алло?

— Добрий вечір... Це Юліана.

На тому кінці запала тиша.

— Юлю?

— Так.

— Щось сталося?

— Артур не виходить на зв'язок.

Кілька секунд мовчання.

— Нам він теж не телефонував.

Серце впало кудись униз.

— Зовсім?

— Уже більше тижня.

Юліана міцніше стиснула телефон.

— Можливо, просто немає зв'язку...

Жінка намагалася звучати спокійно.

Але в її голосі теж бриніла тривога.

Така сама, як у самої Юліани.

Минали дні.

Один за одним.

Повільно.

Болісно.

Нескінченно.

Щоранку вона прокидалася з надією.

Щовечора засинала з розчаруванням.

Але не припиняла писати.

Ніколи.

"Сьогодні я була на огляді."

"Наш малюк росте."

"Я дуже сумую."

"Будь ласка, повернися."

"Я люблю тебе."

Повідомлення накопичувалися.

Десятки.

Сотні слів.

Які він так і не читав.

Одного вечора Юліана сиділа біля вікна.

За склом падав дощ.

Телефон лежав поруч.

Раптом екран засвітився.

Серце підстрибнуло.

Артур.

Вона майже закричала від радості.

Тремтячими руками схопила телефон.

Але це був не він.

Лише рекламне повідомлення.

І в ту мить щось усередині неї зламалося.

Юліана притиснула долоню до живота.

Туди, де вже жив її маленький секрет.

І розплакалася.

Гірко.

Беззвучно.

Так, як плачуть люди, які не знають, чого боятися найбільше.

Правди.

Чи невідомості.

— Ми дочекаємося його, маленька...

Прошепотіла вона.

Вперше назвавши дитину так, ніби вже знала.

Ніби серцем відчувала.

Що це буде донечка.

— Ми обов'язково дочекаємося тата...

А за вікном продовжував іти дощ.

І жодна жива душа не могла сказати їй, чому чоловік, який ще місяць тому обіцяв повернутися, раптом зник без жодного слова.