Розділ 3. Не прощавайся зі мною

Ранок настав надто швидко. Юліані здавалося, що вона лише заплющила очі, а годинник уже показував сьому. За вікном лежав сніг, такий самий білий, як учора та сьогодні світ виглядав зовсім інакше, бо сьогодні Артур їхав.

Вона стояла посеред кухні, стискаючи чашку з чаєм, який давно охолов і не могла зробити навіть ковтка.Не могла повірити, що цей день настав.

Артур мовчки застібав куртку. Час від часу поглядав на неї і щоразу в грудях щось стискалося.

— Юлю...сонечко

Вона відразу похитала головою.

— Не треба, будь ласка.

— Що не треба?

— Нічого не кажи. - бо якщо він скаже хоч слово...Вона заплаче.

А вона пообіцяла собі бути сильною, ну хоча б сьогодні.

На вокзалі було людно, багато людей. Обійми, сльози, тривога, очікування. Усе змішалося в один суцільний біль. Юліана стояла поруч із Артуром, міцно тримаючи його за руку. Так міцно, ніби могла втримати, не відпустити і залишити біля себе. Назавжди.

— Час.

Голос військового пролунав надто голосно, надто жорстоко.

Артур важко видихнув.

— Мені треба йти, сонечко.

Юліана мовчала і лише сильніше стиснула його пальці.

— Юлю...

Тоді вона підняла очі і вони були повні сліз.

— Повернися до мене. - лише три слова.

Але в них було все її серце - уся любов, вся надія.

Артур ніжно торкнувся її щоки.

— Обіцяю. 

— Не бреши.

— Не брешу.

Він нахилився і поцілував її - повільно, ніжно, наче востаннє. І саме це лякало найбільше.

— Я люблю тебе.

— І я тебе.

— Я більше.

— Неможливо.

Він усміхнувся.І ця усмішка назавжди закарбувалася в її пам'яті. А потім розвернувся і пішов не озираючись.Бо знав: якщо озирнеться — не зможе піти. Юліана дивилася йому вслід доти, доки він не зник серед людей. А тоді вперше дозволила собі заплакати.

Перші дні були найважчими, квартира здавалася порожньою, місто — чужим, світ — безбарвним. Але вже на другий день задзвонив телефон.

— Привіт, наречена.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Привіт, військовий.

— Плачеш?

— Ні.

— Ти обманюєш...Ай-яй-яй

— Трохи.

Артур тихо засміявся і цей сміх миттєво зігрів її серце.

— Я теж скучаю.

— Правда?

— Ні. Мені тут дуже весело.

— Артуре.

— Добре-добре. Дуже скучаю.

І вони говорили майже годину, про все і ні про що. Просто тому, що хотіли чути голос одне одного.

Так минали дні - повідомлення починалися зранку.

"Доброго ранку, моя красуне."

"Снідав?"

"Не забув одягнути тобі тепло, ти їв?"

"Ти говориш, як моя мама."

"Я твоя майбутня дружина."

"Тоді ще страшніше."

Юліана перечитувала їхні листування десятки разів. Перед сном і у транспорті, на роботі, коли сумувала. Особливо коли сумувала. Через два тижні Артур навіть зміг вийти на відеозв'язок, його обличчя з'явилося на екрані. Трохи втомлене. Заросле, але таке рідне, таке кохане.

— Боже...

Юліана ледве стримала сльози.

— Що?

— Я скучила.

— Я теж.

Вона дивилася на нього так жадібно, ніби хотіла надивитися наперед.

Запам'ятати кожну рису.

Кожну зморшку.

Кожну усмішку.

— Коли повернешся?

— Скоро.

— Наскільки скоро?

— Як тільки виконаю все, що маю.

Вона важко зітхнула.

— Не люблю такі відповіді.

— А я люблю тебе.

І Юліана відчула, як червоніє. Навіть через екран. Минув місяць. Одного ранку вона прокинулася від дивних відчуттів - нудота. слабкість, запаморочення, та Юліана спочатку не надала цьому значення, але коли це повторилося наступного дня...І ще через день...вона завмерла. Серце почало калатати.Ні.Не може бути.Але...Юліана повільно відкрила календар у телефоні. І відчула, як земля пішла з-під ніг. Затримка, велика затримка, руки затремтіли.

Того ж дня вона купила тест та майже годину не могла наважитися його зробити. Ходила квартирою туди - сюди. Пила воду, сідала, вставала і знову ходила. Поки нарешті не змусила себе, кілька хвилин очікування здалися вічністю. Юліана дивилася на маленьку пластикову смужкуІ не могла повірити власним очам - дві риски, дві. Вона вагітна. Від Артура - від чоловіка, якого кохала більше за життя, від чоловіка, який зараз знаходився за сотні кілометрів від неї. Сльози покотилися щоками, але цього разу вони були іншими. Не лише від страху- від щастя, від розгубленості, від любові. Юліана притиснула долоню до живота. Ще зовсім плаского. І прошепотіла:

— Привіт, маленьке диво...

Потім схопила телефон та відкрила чат з Артуром. Пальці тремтіли. "Мені потрібно сказати тобі щось дуже важливе..."

Повідомлення відправилося.