Розділ 2. Сім днів до розлуки

Наступні сім днів промайнули так швидко, ніби хтось навмисне крав у них час, дорогоцінний час.Юліана прокидалася щоранку з думкою: ще шість днів... ще п'ять... ще чотири...І з кожним днем їй ставало все важче дихати. Артур намагався не показувати власного страху. Усміхався та жартував.Планував їхнє майбутнє так, ніби попереду було ціле життя. Ніби за тиждень він не мав поїхати в невідомість.

Вони гуляли засніженими вулицями міста і пили гарячий шоколад у маленьких кав'ярнях. Каталися вечірнім містом без жодної цілі, просто тому, що хотіли бути поруч. Запам'ятати одне одного - кожну усмішку, кожен погляд, кожен дотик. Ніби серце вже знало, що попереду буде довга розлука.

На третій день Артур забрав її за місто,  там, де колись вони вперше поцілувалися. Старий пагорб був вкритий снігом. Довкола панувала тиша і лише вітер обережно колихав верхівки сосен.

— Пам'ятаєш наш  поцілунок? — усміхнувся він.

— Ага

— Ти тоді сказала, що я занадто самовпевнений.

— Бо так і було.  А що правда, то не гріх

— Було?

— Та і зараз нічого не змінилось

Артур засміявся, а потім несподівано став серйозним.

— Пообіцяй мені дещо.

Юліана насторожилася, бо такі фрази не несуть нічого доброго зазвичай.

— Що саме?

— Жити.

— Артуре...

— Якщо зі мною щось трапиться...

— Замовкни. Не хочу цього чути

— Юлю.

— Ні, не Юляй

На її очах одразу з'явилися сльози.

— Не смій.

Він обійняв її. Міцно. Так міцно, ніби хотів захистити від усього світу.

— Добре, — тихо сказав він. — Тоді просто пообіцяй, що будеш щасливою.

— Лише з тобою я буду щасливою.

Він заплющив очі. Бо ці слова були водночас найсолодшими і найболючішими.

Увечері перед від'їздом вони залишилися самі в його квартирі. За вікном падав сніг. На кухні тихо шумів чайник.А в кімнаті горіли лише маленькі лампочки гірлянди. Юліана сиділа  в обіймах Артура на дивані, поклавши голову йому на плече.

— Мені страшно. - вона вперше сказала це вголос.

Артур поцілував її волосся.

— Не повіриш  мені теж.

Вона підняла голову.

— Справді? Це ж було твоє рішення

— Думаєш, я нічого не боюся?

— Ти завжди такий сильний, сміливий.

— Для тебе, тільки для тебе

Його усмішка була сумною. Юліана провела пальцями по його щоці. Запам'ятовуючи його всього.

Наче хотіла зберегти кожну рису в пам'яті.

— Я люблю тебе.

— Я знаю.

— Ні, ти не розумієш.

Артур уважно подивився на неї.

— Я люблю тебе настільки, що мені боляче від думки, що завтра тебе не буде поруч.

Його рука обережно накрила її долоню.

— А я люблю тебе так сильно, що повернуся до тебе звідусіль.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Це звучить як наказ.

— Саме так.

— Командире Вербицький.

— Саме так, пані майбутня Вербицька.

Вона тихо засміялася, а потім притулилася до нього ще ближче.Цілий вечір вони довго говорили -про майбутній будинок, дітей, подорожі. про життя після його повернення .І коли слова закінчилися, залишилися лише обійми, ніжність і кохання та неймовірна пристрасть двох дорослих людей, які хотіли запам'ятати кожну мить поруч одне з одним.За вікном продовжував падати сніг, а час невблаганно наближав ранок. Ранок, який мав усе змінити, на світанку Юліана прокинулася першою. Артур ще спав. Вперше за багато днів спокійно - без тривоги, без напруги.Вона обережно торкнулася його руки, провела пальцями по долоні. І раптом зрозуміла, що хоче запам'ятати цей момент назавжди, бо не знала, коли побачить його знову. І чи побачить взагалі.