Розділ 1 Рішення, яке змінило все

Великі пухнасті пластівці повільно кружляли за вікном, вкриваючи місто білою ковдрою. Юліана сиділа на широкому підвіконні своєї кімнати, загорнувшись у теплий плед, і спостерігала, як вечір поступово опускається на вулиці.

У руках вона тримала чашку гарячого чаю, але думки були далеко.

Вони завжди були поруч із ним.

Артуром.

Її Артуром.

Вони зустрічалися вже майже три роки. За цей час він став для неї не просто хлопцем.

Він став домом.

Людиною, поруч із якою хотілося прокидатися щоранку.

Будувати майбутнє.

Мріяти.

Планувати.

Любити.

Телефон раптом завібрував.

На екрані висвітилося:

Артур ❤️

Усмішка сама з'явилася на її губах.

— Привіт, — відповіла вона.

— Спускайся.

— Куди?

— Вниз.

— Артуре...

— Юлю, просто спускайся.

У його голосі чулося дивне хвилювання.

Юліана насупилася.

— Ти мене лякаєш.

— Побачиш.

Виклик завершився.

Дівчина швидко накинула куртку й майже збігла сходами.

Вийшовши з під'їзду, вона одразу побачила його.

Високий.

Темноволосий.

У чорному пальті.

Злегка припорошений снігом.

Артур стояв біля автомобіля й дивився на неї так, ніби бачив уперше.

І це чомусь змусило серце Юліани збитися з ритму.

— Привіт.

— Привіт.

Вона підійшла ближче.

— Щось сталося?

Артур кілька секунд мовчав.

Незвично довго.

Потім важко видихнув.

— Нам треба поговорити.

Юліана відчула, як усередині все похололо.

Саме так починаються погані новини.

Саме так люди говорять про розставання.

Саме так руйнуються мрії.

— Артуре...

— Не перебивай мене, добре?

Вона мовчки кивнула.

Він провів рукою по волоссю.

Нервував.

Дуже нервував.

— Я сьогодні подав документи.

— Які документи?

Його погляд зустрівся з її.

І світ навколо ніби завмер.

— До військкомату.

Юліана застигла.

Просто застигла.

Наче перестала дихати.

— Що?

— Я підписав контракт.

— Ні...

Вона похитала головою.

— Ні.

— Юлю...

— Ні!

Її голос зірвався.

— Скажи, що це жарт.

— Це не жарт.

— Ти ж мав очолити компанію свого батька.

— Мав.

— Тоді навіщо?

Артур опустив очі.

На кілька секунд.

Потім знову подивився на неї.

— Бо я так вирішив.

— Просто вирішив?

— Так.

— І все?

— І все.

Юліана відчула, як на очі навертаються сльози.

— Твої батьки знають?

Артур гірко усміхнувся.

— Тато зі мною не розмовляє.

— Боже...

— Каже, що я руйную власне життя.

— А ти не руйнуєш?

Він мовчав.

І це мовчання боліло сильніше за будь-які слова.

— Коли?

— Через тиждень.

Юліана відступила назад.

Наче їй стало важко стояти поруч.

Тиждень.

Лише тиждень.

Сім днів.

Сім днів до того моменту, коли її світ зміниться назавжди.

— Чому ти мені не сказав раніше?

— Бо боявся.

— Чого?

— Твоїх сліз.

Вона засміялася.

Нервово.

Майже істерично.

— Молодець. Тепер я точно не плачу.

Артур зробив крок до неї.

— Юлю...

— Не треба.

Але він усе одно підійшов.

Обережно взяв її руки у свої.

Теплі.

Рідні.

Такі знайомі.

— Послухай мене.

— Не хочу.

— Послухай.

Його голос став твердішим.

— Я повернуся.

— Ти не можеш цього знати.

— Повернуся.

— Артуре...

— Я повернуся до тебе.

Юліана заплющила очі.

Одна сльоза все ж скотилася по щоці.

— А якщо ні?

Він завмер.

Ненадовго.

— Тоді я буду найбільшим дурнем у світі, якщо залишу тебе саму.

— Не смій так говорити.

— Тоді не думай про це.

Артур ніжно торкнувся її щоки.

Стер сльозу.

І раптом дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку.

Юліана широко розплющила очі.

— Що це?

— Те, що я мав зробити давно.

Серце шалено закалатало.

Артур повільно відкрив коробочку.

Усередині блиснула каблучка.

— Артуре...

— Вийдеш за мене?

Світ зупинився.

Сніг.

Ліхтарі.

Люди навколо.

Усе зникло.

Залишилися лише вони.

І його очі.

Повні кохання.

Повні надії.

Повні майбутнього.

Якого вони ще не знали.

— Так...

Прошепотіла вона.

— Так.

Артур усміхнувся.

Так щиро.

Так світло.

Наче був найщасливішою людиною на землі.

Він одягнув каблучку на її палець.

А потім міцно обійняв.

І жоден із них не здогадувався, що попереду їх чекає випробування, здатне зруйнувати навіть найсильніше кохання.

Далі буде... ❤️📖