Не зовсім пристрасна фантазія відьми

Пташки тьохкали на гілках, намагаючись порозумітися. Вони вирішували дещо важливе: чи піде самець від самиці до її сестри.

Тим часом вродлива молода дівчина то підіймалася, то нахилялася. Вона збирала якісь трави.

Та оскільки спостерігати за тим, як хтось працює — одна з найцікавіших речей у житті, за цим процесом спостерігали двоє. Один спостерігач відомий в лісі як лісовик. Років йому багато, дівчат за своє життя він спостерігав немало. Багатьох навіть мацав — гріх не скористатися нагодою. А до цієї підійти не наважувався.

Та був же й другий. Теж нечисть, тільки не лісова. І не тутешній от зовсім. Заморський якийсь, за чутками з Європи його якимось вітром до нас занесло.

Тож, цей заморський гість також за дівчиною спостерігав і з лісовика сміявся. Мовляв, он які сором’язлива тутешня сила нечиста. Навіть підійти та за сідниці красуню вхопити боїться.

А дівчина пересувалася все далі, й далі… Повільно, але якось надто заманливо.

Демон заморський за нею, а от лісовик на місці лишався. І теж про прийденця свою думку мав. Не найкращу, звичайно ж. І його дурість обмірковував. Навіть крикнути хотів йому: «Не йди, дурню!», та хто Лади не боїться — або не з цих країв, або вже полонений силою відьомською. А йому, поважному лісовику, ані помирати, ані волі втрачати не хочеться.

Тож, коли дівчина з тим дурнем з поля зору зникли, чоловік махнув рукою і пішов далі по свої лісові справи.

Що ж, щодо відьми: вона продовжувала лісом мандрувати, підбираючи то одну травинку, то іншу. Інколи на звірів лісових гляділа, посміхалася. І посмішка її була настільки гарна та щира, що демон намилуватися не міг.

А за своє життя дівчат гарних він побачив немало. Інкуб він, чи як, врешті-решт!

Він і тутешніх красунь вже спробував. Точніше їх палкі та соковиті фантазії. Інакше помер би вже з голоду, чорт зайшлий.

В таких гарнюнях, як ця, зазвичай і енергії хтивої багато. Особливо якщо в побуті вони тихі та спокійні.

А в цієї он: і талія є, і груди, і стегна. Все як треба, все на місці. Хоча скинула б кілька кіло — під європейські стандарти — ціни б їй не було

Та поки Інкуб у свої мрії поринав, ледве відьму з поля зору не втратив. Але вчасно оговтався й швидко наздогнав. Зовсім не помітивши посмішки дівчини, коли він «не загубився».

Він взагалі через свою впевненість багато чого не помітив, що його загалом врятувати могло: гаразд ще, якщо трави могли на думку про лікарку наштовхнути, а от сумка її з мішечками зовсім не лікарська була. Звідти і запах попелу вітер розносив, і мішечок з сіллю проглядався... А волосся? У волоссі її червоні стрічки були вплетені, хоч сьогодні й не свято було... Але ж не місцевий. Не знав. У його краях зовсім інші традиції.

Так їх шлях продовжувався, дерева рідшали, а демон наче зачарований продовжував слідувати за дівчиною.

І от нарешті узлісся, де на межі між селом та землею нечисті знаходився її дім. Будинок на межі двох абсолютно різних світів. І в той час він наче захищав людей від потойбічної сили. Чи потойбіччя — від людей?

Проте зараз це було не так важливо. Краще звернути увагу на те, як іноземний чорт за огорожу ступив. Не побачив сольовий візерунок на землі, чим сам і відрубів собі шлях на волю.

Так само необачно він зайшов і в дім. Навіть ззовні білесенький, охайний, без зайвих бур’янів. А квіти які у дворі росли, які квіти!

Хоча і всередині дім був неймовірним: теплим, комфортним, організованим. На перший погляд, кожен стілець стояв на своєму місці, кожна лава та рушник. Хоча терпкий запах лісових трав, що сушилися під стіною, дещо псували загальний настрій.

Поки демон оглядався, Лада вже дійшла до пічки й прийнялася її розтоплювати. Зараз весна була рання, ще холодна. Початок квітня як-не-як.

Інкуб крокував зі сторони в сторону. То рушничка торкнеться, то полиці, навіть одним з віничків під стіною вмудрувався по обличчю отримати.

Поки він проклинав трави усіма відомими йому прокльонами, Лада вже підійшла до дерев’яного столика. Вона провела по поверхні й скинула свій кошичик на підлогу.

Коли вона нагнулася, аби його підняти, інкуб знову залюбувався стегнами, що ховалися під спідницею. І попри тканину, все що могло зацікавити, без проблем його цікавило.

Та «щастя» продовжувалося недовго. Лада якось надто швидко випросталася, як на думку поважного іноземного чорта. Він аж розчаровано зітхнув.

— Як там воно правильно читається? — здивувала дівчина демона своїм неочікуваним питанням. Вона наче не до нього зверталася, але той перелякався і за серце схопився.

— Хіба можна так неочікувано говорити? — запитання було риторичне, тож відповіді не було від дівчини. Та й хіба люди можуть чорта почути? Отож-бо! — Скоріше вже засинай. Щось я зголоднів.

Лада потисла плечима так вчасно, що інкуб навіть подумав, що вона дійсно його чує. Він аж завмер. Але ж бути такого не може, тож цю думку він відкинув.

…і все ж таки відкинув цю думку. Дарма. Більше прикрості виникло хіба що, лише коли він руки їй на плечі поклав, як дівчина за стіл сіла та стомлено поклала голову на складені руки.

У ту ж мить заморський чорт у сні хтивому опинився. Принаймні мав. Але щось цвинтар — не найкраще місце для плотських втіх. Але нечистий просто плечима потис — на смак усі жінки різні, тож і вподобання у них різні.

Не меншим здивуванням була відсутність головної героїні фантазії.

Стояти у місці, де поховано мертвяків, демону хтивості дуже не подобалося, але діватися було нікуди — він поглядом шукав винуватиця. Але її ніде не було! Зате було якесь страхітливе завивання.

В нього, належного до надлюдського, по спині пробігли сироти. В нього, самого інкуба!

Він потер схолодніли від страху плечі й попрямував вперед під звук каркання ворони. Птаха переслідувала його й дивилася недобрими очима.

Інкуб підняв з землі камінчик й жбурнув ним у надокучливого компаньйона. Та не допомогло — демон промахнувся.