Розділ 21

Через три місяці

Я різала на кухні цибулю, від чого з очей котилися сльози.

— Мамусь, ти знову плачеш? — в кімнату забіг Влад.

Я посміхнулася крізь сльози. 

— Тобто "знову"? Я ріжу цибулю. Знаєш, вона пече і тому з очей слізки котяться. А так то мама не плаче.

Малий став навпроти мене і я віддала ніж посміхаючись йому і почала махати своїм фартухом зачиняючи вітер. Очі здається за життя так від цього овочу не пекли.

— Мамо, я уже не маленький. Ти ж вночі не підеш у своїй кімнаті цибулю. Я все чую.

Я знову посміхнулася. Чорт, так і знала що не варто було давати слабину. Вже як три місяці я щоденно ходжу до клініки. І повертаючись з відти емоції дають конкретний збій. Я не можу стримати своїх сліз коли вони вириваються. Три місяці, пройшло цілих довгих три місяці а результату здається не було. 

— Я просто дивилася сумний фільм, тому і плакала. І взагалі. Невже мені не можна плакати? Це ж не означає що мені погано. Сльози можуть і від сміху бути, і від радості. Наприклад, якщо я зараз почну тебе лоскотати то...

Я хитро посміхнулася відставляючи ніж. Малий одразу ж побяг чим найдальше.

— Я все зрозумів. Мені практичного прикладу не потрібно.

Я посміхнулася. Звідки ці слова у його голові? Нарешті я домучила цю цибулину та кинула її на сковорідку а невдовзі додала сюди ж моркву. Мій телефон на стільниці завідувач. Я підняла не звертаючи уваги на ім'я.

— Слухаю, — сказала я і почула голос Костика.

— Я в лікарні зараз. Віктор...

Я не дала йому договорити одразу ж перебивши.

— Йому стало гірше? Щось сталося?

— Господи, дай мені договорити. Він прийшов до тями. Думав тобі варто знати.

Руки почали тремтіти а дихання смертельно не вистачати. Але це не завадило моїй посмішці.

— Так...так, я зараз приїду.

Я вимкнула плитку і гукнула Влада.

— Підеш на деякий час до бабусі?

Малий посміхнувся.

— Гаразд, я і так давно в неї не був. 

Я скривилася.

— Тільки вчора.

Влад закотив очі.

— Але ж це з тобою. Я маю на увазі що давно не залишався з нею сам.

Я похитала головою. Як де багато він має на увазі. Я швидко переодягнулася у сині джинси та білу футболку. Волосся переклала у тугіший хвіст і ми з Владом вийшли з квартири котру я замкнула а винищити натиснув на дзвінок навпроти. Пройшла секунда як ми почули кроки а тоді звук замка. 

— Привіт. Можеш посидіти з Владом?— спитала я коли мама посміхнулася.

— Звичайно ж, чого б не посидіти. Там Соня щось кулінарить. Підеш до неї?— спитала мама уже Влада.

Той тільки забіг у квартиру. Мама глянула на мене.

— Ти аж світишся від радощів. Напевно щось сталося справді хороше.

Я посміхнулася вкотре за останній час.

— Так, пізніше тобі все розповім.

Мама засміялася.

— Їдь уже. А то на місці впадеш.

Я поцілувала маму у щоку і пішла по сходах вниз. 

Через двадцять годин я уже була в знайомому коридорі. Гаразд, приїхавши сюди я почала набагато більше нервувати. А в голові почали крутитися сотні думок котрі точно не додавали оптимізму. Але все ж бажання перебороло страхи і я натиснула на ручку потрібної палати. Ноги почали всередину і я обачила спину Костика а тоді до болю знайомий силует на ліжку