Розділ 20

— Костя, я на власні очі все бачила, — прошепотіла я дивлячись на хлопця котрий здається зараз все волосся повириває.

Мій погляд повернувся до Віктора котрий нерухомо лежав. Тобто?

— Все що ти бачила це була його майстерна акторська гра...

Серце пропустило удар.

— Можеш не ходити кругами? — сказала я вже починаючи нервувати.

Я ж сама застала його у наші квартирі. З дівчиною. У ліжку. І він сам все ясно сказав, він мені зрадив. Хоча...так. Все виглядало занадто очевидно як для поліцейського. 

— На завданні, тоді, він поранив людину. Серйозного адвоката. Той подав скаргу до суду. І хоча там по суті не було провини Віті але йому дали умовний термін. Три роки за гратами. Ми не могли нічого зробити. Навіть його мати не знала. За легендою він зрадив тобі і поїхав з міста за кордон разом з тією...дівчиною.

Я важко видихнула і заперечливо похитала головою. Хотілося б вірити, але...

— Чому він не сказав мені все так як є?

Костя хмикнув.

— Ти Віті не знаєш? Він сказав що не буде псувати тобі життя. Плів щось на рахунок того, що ти молода за три роки когось іще знайдеш собі. І до того ж він не хотів щоб цей адвокат дізнався що у нього є наречена. Тоді він точно б життя тобі не дав. Він...він просто як дурник вирішив один раз завдати собі і тобі болю ніж чекати довгі три роки. 

На моїх очах з'явилися сльози. Я почала хитати головою і закрила обличчя руками.

— І ти знав. Знав про це і не сказав мені? — спитала я.

Костя знизив плечима.

— Він заборонив. Я хотів сказати бо я єдиний знав про це але...Віктор був проти. А це його життя і він сам розкладає дорогу.

***

Через три дні

Я знову крутилася коридором очікуючи Михайла. Чорт. Пройшло цілих три дні. 72 години. А судячи з його слів нічого не змінилося. Хоча...якщо він живий це також добре. Принаймні цієї думкою я приглушувала власний біль. Михайло вийшов і його вираз обличчя мені ані трохи не сподобався.

— Він в комі, — сказав той а я важко закрила свої очі, — Думаю, тобі не варто пояснювати що це означає. Але...ти можеш перевести його назад до своєї клініки. Є ризики але...

— Ні. Я...якщо з ним у дорозі щось станеться. — я заперечливо похитала головою.

І так, по факту я уже звільнена за власним бажанням. Михайло сумно посміхнувся.

— Його буде переведено у звичайну палату. Якщо захочеш, зможеш зайти...

Хоча б щось радувало. Я важко проковтнула і кивнула головою. Незабаром тут з'явився Костя. Я все йому переказала.

— Думаєш, варто розказати про все його матері?

Я знизила плечима.

— Я не знаю Костя, я вже нічогісінько не знаю.

Було відчуття що мої ноги поважчіли втричі. Глянувши на знайоме обличчя,котре втратило характерний колір обличчя в мене зявилося бажання повернутися на п'ять днів назад і відмовити його від цього всього. Я сіла на крісло біля ліжка а моя рука торкнулася до холодної долоні Віктора.

— Ти змерз...— прошепотіла я.

На обличчі з'явилася сумна посмішка. Відчуваю дежавю. Тиждень назад було те саме. 

— Ти так і не почув відповіді на своє запитання. А вже вирішив так скоро піти? Ти ж цього не зробиш, правда? Знаю, тобі зараз важко і я впевнена що ти чуєш цей мій надокучливий голос. Але...знав би ти наскільки я зараз зла на тебе.  Я все знаю. І...можу тебе заспокоїти. Я через три роки і навіть п'ять нікого не знайшла. П'ять років. Безглузді п'ять років я ростила нашого сина сама. Знаєш, а я ж хотіла тоді сказати тобі про майбутнє поповнення. Я була така шалено рада. А тоді...ця твоя вистава. Але попри це я все одно вірила що ти все поясниш. Але виявилося марно. Всю правду я дізналася не зовсім в той час. Але...попри це я зрозуміла що все іще люблю тебе. Повернися до мене. Повернися до свого сина. Повернися до нас...