Розділ 15

Я закінчила операцію і з полегшенням видихнула переодягаючись у свій одяг. Забравши сумочку, отримавши великі подяки від Сашка я пішла. Відчинивши двері палати Віктора мої брови злетіли в гору. Влада не було у ординаторській тому я думала що він тут. 

- Влад...?-спитала я дивлячись на присутніх.

- Сказав що іде до вбиральні. - відповіла Жанна Миколаївна піднімаючись.

- Емма, у тебе чудовий син. І твоєму чоловіку дуже сильно пощастило.

Я стримала свій язик від фрази про незаміжжя. 

- Я вже піду. Коли доречі Віктора випишуть?

Я ледь посміхнулася.

- Якщо все буде добре то дні через три. 

Жанна Миколаївна посміхнулася. Попрощавшись із сином та обмінявши зі мною посмішкою жінка вийшла а я повернула голову до Віктора.

- Сідай.-сказав, вказуючи на край ліжка.

Я посміхнулася і сіла. Погляд звернувся до ліжка Петра. Чоловіка не було, але по пам'яті я пам'ятала що зараз у нього планова терапія. Я повернула погляд до Віктора котрий зараз сперся до подушки під спиною.

- Влад тебе втомив.

Радше ствердила, ніж спитала я. Чоловік посміхнувся.

- Він енергійний. Але втомив...я б так не сказав. Діти це завжди приємно.

Я кивнула головою.

- Як у тебе справи?

Я знизила плечима.

- Сашкові допомогла. А зараз у мене вихідний. Завтра робочий день, тоді і буду цікавитися цим всім.

Я важко видихнула піднімаючись.

- Щось Влада довго немає.

- Емма, я...я багато думав. І, знаю що вже надто пізно, — я завмерла у здогадці до чого він веде. Схоже на дешевий серіал.

- Знаєш, п'ять років тому я зробив надто дурну помилку і повівся як справжній дурень. Це надто пізно, але...дай мені шанс все виправити. Я все поясню але за ці дні що я провів тут розуміння що весь час мені не вистачало тебе просто з'їдає. Одного вибач не вистачить, але...вибач.

Я здається не дихала. Руки почали тремтіти.

- Я...я знайду Влада. -сказавши ці слова я просто вилетіла з кімнати ледь не збивши з ніг Петра котрий доходив до палати.

- Емма Романівна, все гаразд?-спитав він.

Я не знала що відповісти і просто хитала головою. А чи все ГАРАЗД?

- Я...так. Все добре.

Я швидко покрокувала коридором до потрібного місця. Це було не так і далеко, тому я і почала турбуватися де ж зник Влад. Я відкрила двері чоловічого туалету.

- Влад, ти тут?

-Жінко, вам сюди взагалі то не можна! Майте совість.-прокричав із кабінки чоловік.

Я нахмурила брови і покрокувала ближче. Не те щоб я була горе мамочкою квочкою, але...ситуація почала мене турбуватися. Тут не було більше нікого. У середину зайшов якийсь чоловік а я вилетіла. Швидким кроком пішла до ординаторської. Різко відчинила двері. Влада тут не було.

- Емма Романівна, все гаразд?-спитала Рома а я повернула на неї погляд.

Я вранці з хлопчиком приходила. Ти його не бачила? Можливо він тут був?

Дівчина заперечливо позитала головою.

- Ні. Сюди ніхто не заходив.

Мої руки спітніли. Як вихор я повернулася до палати Віктора і усвідомила що малого і тут немає. Дихання стало важчим.

- Емма...?

Я перевела погляд на Віктора і часто покліпала проганяючи сльози.

- Влад немає. Я вже всюди була, він наче крізь землю провалився...

Віктор припіднявся.

- Головнеине панікуй. Можливо сестра його забрала?

Я заперечливо похитала головою. Віктор за той час уже піднявся і опинився біля мене.

- Вона не знала і не могла забрати його не попередивши мене.

З очей ринули сльози а я почала руками ледь не рвати волосся на своїй голові.

- Емма, прошу заспокойся. Ми знайдемо його. Можливо він до когось у палату зайшов, або ж на вулицю вийшов. Не міг він у повній людей клініці пропасти.

Я похитала головою погоджуючись із чоловіком. Дійсно, не міг.

***

А от і помилка. Я нервово колишуся у дві сторони. Віктор разом уже з якимось поліцейським дивляться записи з камер. Добре, що хоч вони є на коридорах. Рома вколола мені щось від чого вже не настільки хочеться нервувати. Хоча...після того як ми цілу годину бігали клінікою, разом з усіма вільними медсестрами та лікарями і не знайшли Влада я готова була з вікна вискочити. Серце було не на місці. Я повернула голову до мунітора в момент, коли побачила як син виходить з чоловічої вбиральні. Мої очі розширилися а серце завмерло. З заду до нього підійшов чоловік і притиснув долоню до рота. А за секунду син просто таки впав у його руки.

- Ні...-я заперечливо похитала головою а з очей знову покотилися сльози.

Віктор стиснув рукою моє плече. Я почала ще дужче колисатися.

- Емма, спокійно. -він надто спокійно. І це починало мене злити.

- Як спокійно? Я не можу спокійно. - я не зрозуміла періоду коли схопилася на ноги та почала кричати. - Мій син зник. Прямісінько з будівлі повної людей. Я не знаю де він. І навіщо він взагалі комусь потрібний? Мала дитина, моя дитина в руках у якогось психа. Як я можу бути спокійно. 

Я не зрозуміла в який момент Віктор опинився так близько а мої сльози почали текти йому прямісінько на футболку. Я не могла стриматися. Не могла це контролювати. Мені було...мені було страшно. І за що це все?

- Якщо з ним щось станеться, я...-сказала я трохи заспокоївшись але і досі не відсторонившись від чоловіка.

- З ним нічого не станеться. Я обіцяю тобі. Я сам знайду і поверну тобі твого сина. Цілим і неушкодженим. -перебив мене Віктор. -Ти ж мені віриш?

Я трохи відсторонилася і глянула у його очі. Пальці чоловіка почали витирати мої щоки від сліз.

- Не обіцяй. Просто зроби.