Не знаю як...

Розділ 13

Нагадую про телеграм канал де я всіх чекаю)

https://t.me/books_MR2060

або

вводите у пошуковому запиті

Books_MK

Мій погляд був прикутий до квітів біля клініки. З вікна, дивлячись на них згори вони здавалися ще прекраснішими. Двері відчинилися, я не звернула на це уваги. Все ж, ординаторська загальне приміщення для лікарів.

- Емма Романівна, вас там кличуть.

Я повернулася побачивши Рому.

- Хто?

- Не знаю. Це пацієнти Олександра Івановича.

Я кивнула головою та взявши свій мобільний із підвіконника вийшла та побачила Ангеліну.

- Привіт. - сказала я.

Вона посміхнулася.

- Сподіваюся я не відірвала тебе від важливих справ. Костика виписують сьогодні, я б не хотіла знову губити тебе. Можливо колись ще зустрінемося…

Я посміхнулася.

- Звичайно.

Ми обмінялися номерами телефонів а опісля подруга пішла а я задумалася. Ноги самі повели до знайомої палати. Тут було чотири ліжка, два з яких зайняті. На одному був Віктор а на іншому його колега, адже їх привезли разом. Молодик був ще зовсім дитиною. Двадцять років це абсолютно ніщо. Обоє в даний момент спали.

Я перевірила медичні книжки обох та крапельниці.

- Емма? - тихий шепіт змусив мене ледь не підскочити.

Я повернула голову до Віктора котрий мружачись розплющив очі. На обличчя зявилася посмішка.

- Ти як?

- Думав, що це запитання мав би я тобі поставити.

- Тоді можу тебе заспокоїти і сказати, що все гаразд. Твоя мама тут була. Я зараз подзвоню їй. В тебе голова не крутиться?

Чоловік заперечливо похитав головою.

- Рука тільки болить.

- Одна з куль потрапила в плече. Через це і болить. Я скажу Лідії, щоб вкола знеболювальне якщо сильно болітиме.

Він заперечливо похитав головою.

- Від цих ваших препаратів спати постійно хочеться.

Я ледь посміхнулася.

- Як Влад?

Це запитання вивело мене з колії.

- Чому цікавишся?

Чоловік ледь посміхнувся.

- Не переживай. Просто цікаво. Він у тебе веселим виявився.

- Так. Веселий…Доречі він також хотів з тобою зустрітися.

- І ти звичайно ж сказала своє тверде ні. - сумна посмішка Віктора змусила мене частково задуматися.

- Ні…Я сказала, якщо ти не будеш проти то ви можете зустрітися.

Брови Віктора злетіли вгору.

- Це в жодному разі не зближення і не доброта з моєї сторони, просто… я не хочу щоб син думав, начебто я проти його спілкування з людьми.

Я швидко викрутилася.

- То він може прийти?

- Так. Але тобі зараз ще надто скоро приймати гостей. Якщо захочеш, завтра він може прийти.

Віктор ледь посміхнувся.

- Ти добра.

- Не звикай. Можливо води?

***

День пройшов дуже швидко і ось прийшов момент мого чергування. Клініка ввечері була схожою на сплячий замок. Тиха, спокійна та темна. Я поставила чайник на каву, та вийшла з ординаторської. Мої ноги повели мене до палати Віктора. Я подзвонила Жанні Миколаївні а пізніше бачила як вона виходила з таксі та зайшла до клініки. Попри це, я не пересікалася з нею.

Я відкрила двері палати та здивувалася.

- Вже пізно. Годинна відведена для провідувань уже закінчилася. - сказала я жінці.

- Ой. Я засиділася. - відказала Жанна Миколаївна піднімаючись.

- З ним же все буде добре, правда? - спитала вона мене. Я посміхнулася.

Жарт уже крутився у моїй голові але я не видала його тільки кивнула головою.

- Ви ж і так бачите, що з ним все гаразд.

- Я завтра повернуся. - сказала вона вказуючи пальцем на сина.

Віктор ледь посміхнувся. Звичайно ж повернеться…

Коли двері зачинилися я пройшла до ліжок.

- Ти як? - спитала я Петра, котрий був тим самим молодиком.

- Живий і то добре.

Я посміхнулася.