Розділ 11

Нагадую про телеграм канал де я всіх чекаю)

https://t.me/books_MR2060

або 

вводите у пошуковому запиті

Books_MK

Сашко повернувся до роботи наступного ранку. Ми зустрілися біля входу до клініки.

- Тепер я винен тобі декілька змін. - сказав він посміхаючись.

Я відповіла на посмішку.

- Ну, якось та й розрахуєшся. Нагадаю, що пончик з персиком мої улюблені. Це так до слова.

Він посміхнувся а ми вже зайшли всередину.

- Натяк зрозумів. - відказав він і ми одночасно зайшли до ординаторської. Ліда сиділа на дивані одягаючи свої тапочки.

- Доброго ранку молодь.  - привіталася вона а мої брови злетіли вгору.

- Лідія, а нам до вас як звертатися? - спитав Сашко.

Я зняла свою джинсовку та одягла халат. Жінка посміхнулася.

- Визнайте, що я вже пенсійний фонд.

- Е ні. Ви ще молоді і у розквіті сил. Я на обхід. Саш, твої пацієнти знову твої.

Чоловік кивнув головою.

- А ті, що вчора поступили? Двоє? Емма Романівна, начальник казав щоб ви самі вирішували чи передаєте їх чи ні. У вас і так багато в даний момент  пацієнтів.

Я задумалася. Все ж, для мене це особиста справа і якщо б хтось дізнався, то я мала заборону на операцію вчора. Але, в минулому ніхто не риється. І те добре.

- Ні. Я залишу їх собі. Все ж Олександру після хвороби краще не напружуватися.

Колега скривився. Ніколи не любив коли я зверталася до нього повним ім’ям. Я спочатку обійшла палати а тоді попрямувала до реанімації. Тут побачила одразу ж Жанну Миколаївну котра сиділа на кріслі неподалік підперши голову долонею. Підійшовши до неї ближче, я зрозуміла що жінка заснула. Моя рука легко торкнулася її плеча і вона здригнулася.

- Жанно Миколаївно, вам варто було піти додому.

Вона підняла свої очі до мене.

- Я не можу. Якщо піду думатиму про клініку, а так…

Я важко здихнула і сіла біля неї.

- Не думаю, що ваш син буде радий прокинувшись дізнатися, як ви тут провели більшість часу.

Жінка гірко посміхнулася.

- Невже у всіх такі втішання? Ще вчора ввечері одна з медсестер сказала щось схоже.

- Так. Напевно лікарі та медсестри тут уже настільки натреновані що діє тільки ця фраза у більшості випадках.

Жінка уважно дивилася на мене.

- Вам варто піти додому і відпочити. Ви нічим зараз не можете допомогти. Залишається тільки чекати.

- Все ж, мій син повний ідіот що кинув таку як ти. - сказала вона а в мене рефлексивно з’явилася посмішка.

-  Ви мене здивували.

Все ж мені вдалося вмовити маму Віктора та вона поїхала додому. Я дивилася в скло на знайомий силует. Що було б, якби я все ж наполягла та ми поїхали б з Віктором разом? Дурна думка, адже від роботи він не ухилився б. Запобігти цьому було б все одно, що тікати від смерті.

Я не розуміла свого теперішнього хвилювання. Не розуміла, своїх емоцій. Не розуміла відчуття потреби залишатися тут. Я ледь посміхнулася. Наскільки часто, колишні відчувають потреби в партнері? Напевно, перший рік це половина але п’ять років. Це надто довго щоб я досі хвилювалася за чоловіка, котрий власноруч відштовхнув мене. А причепою я не хотіла здаватися.

Я здригнулася від руки на своєму плечі. Повернувши голову побачила Сашка.

-  Можливо, провести час у ординаторській краще, ніж у цьому холодному коридорі. Ти змерзла.

- Ні. Все нормально. Тут не холодно. Принаймні мені не холодно.

Колега стояв біля мене і просто мовчав за що я була на частину вдячна а на частину ні, бо я вже втомилася від думок котрі не могла зупинити.

- Однокласник? Чи друг дитинства? - спитав тихо Сашко і я повернула голову назад до нього. - Якщо скажеш, що незнайомі я не повірю.

Я посміхнулася і ступила крок назад крокуючи геть з цього відділу.

- Чому ти це запитуєш?

Він знизив плечима.

- Просто цікаво, з ким ти настільки палко розмовляла у коридорі. Ну а ще, ти ніколи настільки довго не приділяла часу одному пацієнту . Надто багато збігів.

Я вдала обурення.

- Ти зараз нагадуєш мою маму, коли мені було одинадцять. Вона так само цікавилася хлопцем котрий під нашим під’їздом вирішив зірвати мені маленьку конюшинну.

- Я зрозумів що ти не хочеш про це говорити. - сказав колега піднімаючи руки вгору наче здаючись.

Ми вже вийшли з блоку і мої ноги понесли до заднього виходу де був невелика подоба до саду.

- Він мій колишній. Ми зустрічалися, коли я була ще студенткою. Але потім ми розійшлися. А тепер зустрілися. Місто не велике, але ми за всі ці роки так і не пересікалися. Я вже і забула про нього. Як і він про мене.

- Ви не могли забути одне про одного. Все ж, це не листочок з блокноту котрий можна вирвати або спалити. Завжди щось та й залишиться.