Розділ 8

Цілу дорогу Віктор мовчав і це єдине, що додавало мені радості. Син так і залишився спати. Дорога була не далека, але за весь час я разів з десять дивилася на задні сидіння через дзеркало. Віктор надто уважно дивився на хлопчика на своїх ногах. Влад обвив його шию руками, і це здавалося настільки милим…

На моє здивування, Влад  ніколи не питався про батька. А що я б сказала йому? Що батько навіть не знає про його існування? А збрехати я просто не могла. Одночасно з цим я старалася дати Владу все, замінити батька але ж всі розуміють, що це неможливо.

Нарешті я заїхала у наш під’їзд і вийшла з машини відчинивши задні двері. Віктор обережно вийшов. Я хотіла забрати малечу назад до себе, але він був надто впертим. Не розумію, як він під час сну може бути настільки сильним. Мене б напевно і муха посунула б.

- Ти його зараз розбудиш. - сказав Віктор вперше за довгий час коли я намагалася розщепнути руки сина, ігноруючи те що кінчики пальців торкалися шкіри Віктора а реакція на ці дотики мені зовсім не подобалися.

- Не будеш ти з ним спати. Я його розбуджу. - сказала я і хотіла перейти до дії як Віктор сказав.

- Давай я хоча б його до твоєї квартири донесу. Там роби що хочеш.

Так, це було надто нав’язливо мабуть але все ж я важко здихнувши погодилася. І вже незабаром ми були у ліфті а тоді біля моїх дверей. Я відімкнула їх і пропустила чоловіка в квартиру.

- Твоя мама, здається, в сусідній жила. - сказав він а я здивувалася.

- Ти і досі пам’ятаєш де я жила?

- Просто згадав.

Я стримала свою посмішку, натомість відчинила двері до спальні сина. Віктор сів з ним на ліжко а я помістилася ж поруч. Спроба знову забрати Влада була марною, тому я тихо прошепотіла йому

- Влад. Прокидайся.

Мої пальці почали лоскотати його за щоку і невдовзі на обличчі з’явилася посмішка. Він послабив хватку, і Віктор вклав його на ліжко. Я, звичайно ж встала з нього.  

- Ти можеш почекати і вітальні. По коридору дальше. - сказала я повернувшись до Віктора.

Він кивнув головою а я помалу почала роззувати Влада. Після чого вкрила його ковдрою та вийшла з кімнати включивши нічник. І не помітила, що тут весь час було темно.  

Я пішла до вітальні де також ввімкнула світло.

- Сидіти в темноті, думаю, не так і класно. - пояснила я коли Віктор повернувся на вхід. - Тобі каву чи чай?

- В клініці ти була більш холодною. - зауважив він.

Я промовчала.

- Я можу і зараз, просто виконую прості правила етикету.

Я пішла до кутка де була кухня. Так, в мене вітальня і кухня в одному просторі, що було зручно. Я набрала в чайник води і з серванту дістала дві чашки. Тоді всипала в них чай.

- Я можу тобі допомогти? - почула голос позаду себе.

Я повернулася і зауважила , що Віктор стоїть прямо переді мною, а ще один крок і ми б торкнулися один одного. Мій погляд повернувся до його очей.

- Ні. Я справлюся з зваренням чаю і сама.  

- Емма, я…я хотів перепросити. - сказав він а я здивовано підняла свої брови.

- За що?

Хвилину була мовчанка а потім його губи почали знову рухатися.

- Я настільки паскудно поводився у лікарні. Не знаю що на мене найшло.

Я не стрималася і посміхнулася.

- Ти відверто дістав мене своєю присутність там.

Він посміхнувся у відповідь. А тоді…відстань між нами почала зменшуватися. І ось уже він надто близько біля мене. Мої руки потяглися вгору і в один момент опинилися на його грудях, котрі надто важко здіймалися. Наші тіла були надто близько один біля одного. Ми були надто близько одне біля одного. Напевно, я б мала зараз його відштовхнути але…я не могла. Здається, я навіть не можу собі зізнатися, що хочу цього. Чорт, Емма, він зрадив і кинув тебе. А ти ? А зараз ти готова з ним поцілуватися? Мій розум просто горланив зараз відштовхнути його, але серце…ця боротьба була надто тяжкою.

Я не зрозуміла в яку хвилину його рука опинилася на моїй талії, а земля під ногами зникла. Наскільки легко було йому пересадити мене на цю стільницю? Напевно це нічого не важило. Наші погляди були привиті один до одного. Без жодних слів. Без жодних пояснень. Не знаю, хто до кого перший посунувся, хто перший нахилив свою голову, хто проявив ініціативу але наші губи вже були у міліметр від дотику як збоку почулося клацання. Наче, виводячи з трансу я покліпала декілька разів. Я відхилила голову назад і забрала свої руки.

- Господи. - прошепотіла я закриваючи обличчя долонями.

Раптом, до цього всього я почула як вхідні двері відчинилися і за мить почула голос сестри.

- Емма, ти щось дуже довго. Я завтра після обіду зможу забрати Вла…

Вона затнулася коли побачила нас двох. Я зрозуміла, що і досі сиджу на столі через що миттю скочила і ледь втрималася на ногах, адже рука Віктора швидко зловила мене.

- Соня, я все поясню. - сказала я.

Сестра примружилася.

- Не сумніваюся, що поясниш. Я зайду завтра вранці. - сказала вона і я помітила дивний відблиск у її очах.

Д-у-у-у-же дивний відблиск. Сестра пішла. А я повернулася до чайника. Влила воду в горня та повернулася до вітальні, куди вже перемістився Віктор. Ми сиділи в тиші. Кожен думав про своє. Не знаю як Віктор, але з моєї голови не відходили події п’ятихвилинної давності.

- Вже пізно. Я напевно вже піду. - сказав Віктор підіймаючись.

Я глянула на годинник. Північ.

- Ти живеш там же, де і колись? - перепитала я.

- Так. Там же.

- Автобусів уже немає. А пішки іти далеко. - сказала я

- Переб’юся. Виходу ж немає. - сказав він а в мені прокинулася совість.

- Ти можеш залишитися тут. Я постелю на дивані.

Я не вірю, що він вагався на рахунок цієї пропозиції. Скоріше за все, тільки для пристойності хвилину мовчав.

- Це якось…якщо ти пропонуєш всерйоз, то думаю було б непогано.

Я ледь стрималася щоб не закотити очі.

- Ні. В мене сарказм такий. - сказала я і піднялася.

- Чекай тут, я принесу постіль.