Розділ 7

Огляд Костянтина пройшов без проблем. На диво, за весь час він не змінився. Такий же веселий і різкий на слово.

- І як же тебе так згараздило? -  спитала я його зробивши останній запис у  медичній книжці.

- Я б завжди проблем шукаю. Хіба тобі не знати? Якби ще Вітя не штовхнув то би і в голову отримав.

Я ледь стрималася щоб не дорікнути тим, що не завжди буде так щастити але згадавши про його професію вирішила промовчати.

- Будь обережним. Не нервуй Ангеліни. Вона ж за тебе хвилюється. - сказала я перевівши погляд на подругу котра зараз світилася від щастя.

З них вийшла чудова сім’я. Справді чудова. Один з одним і в горі і в радості навіть зараз. Через довгих п’ять років.

- Ти зараз процитувала мою маму. Не знав, що ви Емма Романівна стали настільки занудою.

Я посміхнулася адже слова хлопця мене розвеселили.

- Я просто стала набагато серйознішою.

- А іще ти стала мамою. Інстинкти напевно у вас одинакові. - вперше за час озвався Віктор.

Перед цим він мовчки сидів, і я навіть забула про його присутність. Мій погляд швидко кинувся до нього.

- Серйозно? Ти маєш дитину? - спитав Костик.

Я повернула погляд до нього.

- Так. Сина. Влад. - сказала  я.

- Ти вийшла заміж. Давно?- допитувався він.

- Це моє особисте. Чому я повинна тобі розповідати? - хід запитання на запитання я виконала.

- Тому що ти не виходила заміж після нашого розлучення. А було це п’ять років назад і твоєму сину стільки ж. Чиє по батькові в нього? Звичайного чоловіка з вулиці? - почав підвищувати він тон і підвівся.

- По перше, ти правильно зауважив про наше розлучення. Я не маю тобі звітувати а ти не маєш права підвищувати на мене тон. До того ж ми в клініці. Це порушення правил. А по друге, з якого жива ти дізнаєшся інформацію на моє життя? Тобі що до того? Можливо вже заспокоїшся, і почнеш поводитися як дорослий чоловік а не десятирічна дитина. 

- Я- дитина? - перепитав він.

- Ти. Думаєш, мені твій лікар не нажалівся що один з пацієнтів ховається від нього і тікає тільки через те, що не хоче прийняти допомогу? Так же роблять малі діти. А ти ? Та це смішно, Віктор.

Він замовк і повернув погляд до вікна.

- Костик, я пізніше іще зайду. Швидкого одужання.

- Дякую Емм. - відказав він і я посміхнувшись йому вийшла.

Стало надто жарко, через що я сперлася до стіни біля палати з якої щойно вийшла. Я розстібнула ґудзик котрий був защепнутий у халаті. З палати долинули звуки і я не стрималася щоб підслухати.

- Ти не повинен був на неї наїжджати .- почула голос Костика і посміхнулася.

Він завжди був надто добрим до мене попри любов до Ангеліни через що Віктор не мало ревнував. Але не було більше ніж просто дружба, це точно

- Ти знову її захищаєш! А якщо це мій син! - по моїй спину пройшов мороз. Ні…він же не дізнається цього напевно.

- Ти кинув її чортових п’ять років назад по власному бажанню. Вперся як осел що між вами все скінчено. Власними руками розбив вас обох. А зараз хочеш чогось? Навіть якщо і твій, що ти можеш зробити? Ти сам поставив кінець. Я казав тобі, твоя мати казала, Емма чорт забирай не раз хотіла іще з тобою поговорити але ти попри всіх сказав що це кінець. Тому зараз не смій просто на неї кричати і звинувачувати в усьому. Я не подивлюся на те, що ти мій друг. Проігнорую те, що чортова нитка котрою я скріплений може розійтися. Я вріжу тобі. Не сумнівайся в цьому…

Почувши ці слова я покрокувала до ординаторської швидким кроком. Я була рада, що Костик заступився за мене але…я не хотіла принести йому шкоди і їхній дружбі з Віктором. Котра протрималася довше ніж мої відносини з Віктором. Зайшовши до ординаторської я, попри тривогу посміхнулася. Схоже, малечі було настільки скучно що сон-став чудовою розвагою. Я тихо підійшла до шафи і вийняла звідти невеликий коцик яким вкрила сина. Я не знала, дізнається колишній що мій син так же мій як і його. Але я знала одне. Я готова піти на поступку, але не готова віддавати його кому не будь. І я нізащо не дам йому нашкодити.

Ввечері я нарешті збиралася додому.

- Мам, а ми заїдемо в піцерію? - спитав син доки я одягала свої джинси.

- В піцерію? - перепитала я. - Хочеш піци?

- Так. Ти ж не проти? І готувати нічого не треба буде.

Я посміхнулася.

- Ну ти і хитрун.

Я забрала свою сумку та телефон. Ми вийшли з дверей і я попрощалася з колегою котра пройшла коридором. Син розповідав якусь історію котра нині відбулася а я уважно слухала. Ми вийшли на вулицю і я краєм ока зауважила Костика. Мій маршрут одразу ж перебудувався.

- Тобі не можна іще вставати. Що ти тут уже робиш? - спитала я його щойно ми наблизилися.

- А я йому про що. Але ж цей упертюх не слухає. - сказала Ангеліна.

- Кость, я розумію що тобі скучно сидіти на місці з твоїм…- я запнулася. Збоку ж дитина.

- Шилом? Ти так часто мені кажеш. - сказав Влад біля мене а погляд Костика перевівся на нього.

- Якщо ти хочеш вийти, то скажи медсестрі принаймні. Вона дасть крісло і поїдеш на вулицю. Але ходити тобі ще не можна. Якщо шви розійдуться? Це абсолютно не весело буде.

- Гаразд. Я більше не буду так робити. - надто легко погодився він через що мої брови злетіли вверх.

- Тебе щось болить? Ти надто скоро погодився.

- Та ні…- сказав він, але мій огляд впав на футболку де вимальовувалася пляма.

Я ледь стримала свій обурливий погляд. Натомість покликала медсестру котра привезла крісло. Моє перебування тут затягнулося іще на одну годину. Коли я повернулася в ординаторську то Влад знову заснув а мене вколола совість. Я не можу взяти Влада на роботу з собою завтра. Це місце не для нього. Але через обставини і сама не можу залишитися.  Обережно, щоб не розбудити малечу я взяла його на руки. Голова хлопчика лягла на моє плече а його руки обвили мою шию.  Ліда якраз зайшла в ординаторську і притримала мені двері для виходу.   Я вдячно їй посміхнулася і вийшла. Коли я вже майже підійшла до виходу то почула голосне