Розділ 5

Робота залишається роботою. У будь яких випадках. Тому я переборола всі емоції у собі, і саму ж себе та ввійшла до палати. Віктор миттю замовк перевівши погляд на мене.

- Здається, вам більше підходить мовчати а не протестувати. У ваших же інтересах дати лікарям потурбуватися про ваше здоров’я. Ну, але якщо ви бажаєте відмовитися від допомоги, то з легкість напишіть заяву про відмову. – сказала я дивлячись на нього.

Здається, він був злим але нічого не сказав а тільки спокійно опустився назад на ліжко. Чудово.

До ранку проблем більше не було. Звичайно ж, як лікар я дала настанови медсестрам і сказала Ліді переміряти тиск Віктору. Я ж сиділа в ординаторській. Було  далеко за північ, і попри спокійне чергування сон мені не ішов. Ліда якраз зайшла у двері,щойно я підійшла до чайника запарюючи чай.

- Будеш чай? – спитала я її.

- Так, буду вдячна. – сказала вона і сіла на диван де нещодавно сиділа я. – З цим тиском одні проблеми. Магнітні бурі, чи що це твориться ?

Я поставила горнятко перед нею і сіла поряд.

- Тобто? Ще в когось проблеми?

- Та ні. В цього Волошнюка тільки нормалізується і знову впаде.

- Не думаю…треба буде кардіологу завтра сказати. – сказала я і ми закрили цю тему, хоча думками я вже була не тут.

Невдовзі Ліда знову кудись пішла а я склала руки на грудях і дивилася у вікно. Нічне місто. Воно таке спокійне, тихе і…неймовірно красиве. Я ледь посміхнулася.  Так, як сидіти на місці мені було скучно а спати зовсім не хотілося, я вийшла і пішла до реанімації. Я здивовано підняла брови коли помітила на кріслі біля скла Ангеліну.

- Ти чому тут –спитала я її.

Вона миттю повернула до мене погляд.

- Я не можу бути дома. Все здається іншим. Сенс їхати туди, якщо думки тут. – відповіла вона дивлячись на мене. – А ти? Чергуєш?

- Так. – я підійшла і сіла біля неї.

- Він здається таким спокійним. - сказала тихо Ангеліна. – Іще й Віктор кудись зник.

- Не зник. Він в 38 палаті. Тиск понизився. – відповіла я.

- А ти як?

Я здивовано глянула на неї.

- Ну…це запитання я б мала тобі ставити. Як бачиш зі мною все гаразд. – сказала я ледь посміхнувшись.

- Нехай ми і давно не спілкувалися та я знаю тебе. По вигляду ти можеш вдавати, що все неймовірно чудово але щодо середини… не думаю що зустрічі з колишніми настільки легкі.

- Ти йому сказала, що це я, правда?

Я глянула на неї і побачила ствердний кивок.

- Він казав, що лікарка здалася йому знайомою. Я не стрималася і сказала що це ти. Дивно що він не зміг впізнати тебе.

- Що ж тут дивного? Між нами все закінчилося п’ять років назад. Зрозуміло, що це достатньо багато і він мене не пам’ятає.

- Перше кохання ніколи не забувають. Навіть через такий великий час.

- Можливо для мене це і було кохання. – сказала я опустивши погляд на свої руки, котрі стояли замочком на колінах. – А для нього це було не більше ніж…захоплення.

Я відчула руку Ангеліни на своєму плечі і повернула голову до неї.

- Я б так не сказала, але…в кожного своя правда.

Ми просиділи  іще з п’ять хвилин говорячи ні про що. Я перевела погляд на скло і побачила, що голова Кості повільно почала рухатися. Здається, Ангеліна також це зауважила бо перевела погляд в напрямку мого. Я піднялася і зайшла до реанімаційної палати.

- Де я? – почула тихий шепіт колишнього друга.

- В лікарні. Тебе було поранено. Але зараз все має бути добре. – сказала я і перевела погляд на монітор аналізуючи його стан.

Його очі знову заплющилися а я взяла медичну книжку та записала показники. Вийшовши одразу ж стикнулася з Ангеліною.

 - Можна мені до нього?Хоча б на декілька хвилинок? Прошу, Емма.

Я посміхнулася їй.

- Гаразд. На декілька хвилин можеш зайти. Тільки пішли я тобі халат дам.

Вона вдячно мені посміхнулася і ми рушили до ординаторської  де я дала Ангеліні халат і вже за хвилину вона тримала руку Костика у своїй. Я, яка не є фанаткою таких сцен вирішила залишити їх вдвох. Сама ж повільним кроком попрямувала коридорами. Все було тихо та настільки спокійно, що я і сама вже захотіла спати. Тому я пришвидшила крок, але коли почула дивні звуки то зупинилася. Зайшовши до палати зрозуміла, що скоріше за все комусь наснився кошмар бо силует на ліжко крутився в різні боки та щось нерозбірливо бурмотів. Я підійшла ближче та почала легко трусити за плече але... зрозуміла що це Віктор. Цікаво, відколи в нього з’явилися кошмари. Він різко піднявся важко дихаючи.

- Спокійно. Все добре. – сказала я.

Чоловік провів рукою по своєму мокрому обличчю. Я підійшла в кут і налила склянку води. Повернулася та простягла йому.

- Дякую. – сказав він і перехилив склянку випиваючи весь вміст.

Він знову опустився на ліжко.

- А ти чому тут? – спитав він.

Я ледь посміхнулася але стрималася.

- Ішла коридором. Почула звуки, вирішила зайти а тут ти. Ось і все. Я вже піду. Надобраніч.

Я вже розвернулася і почала крокувати до виходу  але його слова мене зупинили.

- Нам потрібно поговорити.

- Немає про що говорити.  Ти для мене зараз не більше ніж черговий пацієнт з усіх попередніх. А я для тебе…просто ніхто. Про що нам говорити? Завтра прийде кардіолог і ти так же станеш ніким.

- Ти чудово знаєш про що я. Тоді…- почав він але я його обірвала.

- Це було далеких п’ять років назад. І ти правильно сказав. Тоді. А зараз є зараз. Не воруши минулого все скінчено. Я достатньо почула від тебе тоді. І до того ж зараз мене це не цікавить.