Розділ 3

- Доброго вечора.-відповіла я спокійно і повернулася до нього.

На ньому була форма. Отже, все ж він працює по професії. І схоже, мене він зовсім не пам'ятає. Хоча...за ці п'ять років я змінилася. Моє колишнє каштанове волосся стало чорним як смола, риси обличчя вже не ті. А ще мої колишні окуляри змінилися на лінзи. Я вже не така пампушка котрою була. Навпаки. Після народження Влада я, на відміну від усіх вагу почала не набирати а скидувати. Тому зараз навряд чи він мене взагалі впізнав. Ще й у цьому білому халаті.

- Як Костик?- спитав він.

- Стан стабільний. Більше не можу сказати. Ви йому хто?

- Я його друг.-відповів він.

- Друзі це добре. Завтра буде поточний лікар вашого друга і він розкаже вам детальніше про його стан. Я ж тільки зробила свій обхід. Гарного вечора.

- І вам також. Дякую.-сказав він.

Я пройшла повз нього і мій ніс сам собою наче вловив запах того самого одеколону. Одеколону котрим він як і колись користується. Запах, котрий вибрала йому я. Я зайшла в ординаторську де вже був черговий лікар. Тому я переодяглася і спустившись на низ сіла в машину. І чому зараз, ці болючі спогади повертаються?Чому саме зараз?Мені варто заспокоїтися. Я потерла свої очі, а тоді завела двигун і натиснувши на газ рушила додому. Де на мене чекала копія людини, котру я не бачила вже довгі 5 років. Котра розбила моє юне серце і залишила за собою тільки спогади. І то тільки для мене. Хоча, нагадуванням для мене був і Влад. Але я його народила не для когось. А я для себе. Мій син-моя опора. Моя радість і підтримка. А те, ким є його батько це інша історія.

Я натиснула на кнопку дзвінка маминої квартири. За мить уже Соня відкрила двері.

- Привіт.-привіталася вона.

Я відповіла посмішкою. Схоже, вона надто добре мене знала бо нахмурилася.

- Ану пішли сюди.-сказала сестра і вийшла закриваючи за собою двері.

- Що сталося?На тобі лиця немає. Влада злякаєш.

- Я Віктора бачила. Нині в лікарні.-сказала я кусаючи губи бо сльози самі напрошувалися на волю.

- І він не впізнав мене. Наче ніколи і не було нас. Він...забув мене.-продовжила я і подивилася вгору.

- Козлина.-сказала сестра.-І що він казав?

Я знизила плечима.

- Нічого. Я до Костика показники ішла перевірити перед тим як іти додому. Виходжу а тут він стоїть. У формі. Виходить все ж працює на цього клятого поліцейського. Ще й з Костиком.

- Ангеліна скаже, що бачила тебе...- сказала тихо Соня.

- І що з того?Нехай його проблема буде що він колишню не впізнав. Чи як він тоді сказав?Просту захопленість...

Сестра важко здихнула.

- Може тобі відпустку взяти?

- Ні. Ти що. Ще ховатися від нього як дитина мені не вистачало. Ні. І до того ж я бачила його один раз. Можливо більше і не побачу. Та й...мені байдуже на нього.

- Ти сама хоча б у це віриш?

- Потрібно. Вірити.-двері квартири відкрилися.

- Ма-а-а-ма.- закричав син а тоді кинувся в обійми на які я відповіла.

- Так, тут холодно. Заходіть ще до нас. Ми з Владом суп варили. Напевно вже готовий-сказала сестра і ми зайшли до квартири.

Мама сиділа в вітальні і дивилася свої новини. Я підійшла ззаду до неї доки Влад і Софія на кухні щось робили.

- Мамулька.- сказала я обіймаючи її з-заді.

- Емма. Ти як?Не заходиш зовсім. Ще Владика бачу а тебе рідкісний випадок.

- Та ти ж знаєш що в мене робота. Вибач. Але я завжди пам’ятаю про тебе.

- Їсти!- гукнула з кухні Софія і мама посміхнувшись сказала.

-Ну. пішли дивитися що вони  там наварили. Хоча б поїж нормально. Не те що, он похудала до тріски. А щічки колишні де?Одні кістки полишалися.

Ми пішли на кухню де їли цибуляний суп, і мушу визнати що здібності в готуванні у сестри чудові. А тоді попрощавшись ми повернулися до нашої квартири. Я вклала Влада спати а сама ще заварила чай і вийшла на балкон. Весна на порозі. Березень місяць. А я і досі залишилася в тій весні семи років назад. Як він казав, нашої весни. Тільки чомусь зараз вона зовсім не наша.

***

Субота. Кращий день у тижні. У мене вихідний, чергування немає. Тому з ранку ми з Владом і Сонею поїхали у торговий центр. Там прикупилися  новими одежками, сходили на піцу, прогулялися парком і...загалом провели день з користю. Ввечері сестра зайшла до мене коли Влад уже спав і ми дивилися серіал по телику. 

- В тебе в універі як справи?- спитала я її.

- Нормально. Вчуся. Останній курс це так...незвично.

- Що саме незвично?- спитала я посміхаючись.

- Усвідомлення що сидиш за тими партами востаннє. Що на наступний рік тебе вже не буде там. Сумно.

- Так...сумно. Але завжди потрібно іти вперед. І не зважати на минуле.-сказала я.

- Та я це розумію. Ем...тебе ж Вітька кинув коли ти універ закінчила. А, я тепер боюся.-я здивовано глянула на сестру.

- В тебе хлопець є?А мені чому не розповіла?

- Ну я просто до вчорашнього дня і сама не знала що він у мене є. Але мені тепер страшно, якщо він мене на кінці року кине?Я не хочу до нього прив’язуватися, щоб потім  не було боляче.

- Сонь, не всі чоловіки одинакові...Повір, навіть якщо кине то це просто буде його помилка.-сказала а після чого голова сестри лягла мені на ноги.

- Ти в мене найкраща.-сказала вона.

Я посміхнулася. Знала б сестра про мої пригоди...