Розділ 2

Я прокинулася, приготувала сніданок, розбудила сина і вже о 07:40 сиділа у авто. У салоні лунала сучасна музика а Влад на задньому сидінні весело підспівував. Вже за десять хвилин ми були біля садка.

- Ну все. Будь чемним. Ввечері тебе заберу після роботи.

-А Софія не забере мене скоріше шостої?- спитав він набурмосившись.

Так. я знаю що Владу не подобається сидіти у садку з вихователями до сьомої а інколи і дальше години вечора. Але...в мене робота.

-Я її спитаю. Можливо вона прийде.-відповіла я і він посміхнувся.

А тоді вже розвернувся щоб піти але я вдавано ображено сказала

- Ей...

Він подивився на мене а я пальцем показала на щоку. Він підбіг, обійняв за шию і поцілував.

-Я люблю тебе, мам.

-І я тебе.-відповіла я взаємними обіймами.

Вже о 08:05 я була на роботі. В ординаторській Сашко лежав на дивані.

- Бачу чергування пройшло легко і просто.-сказала я.

Він здригнувся а тоді встав.

- Так. Слава Богу поранених не було тому я чудово виспався.

Я вже переодяглася у свою форму і взяла стетоскоп.

- Ти на обхід ще не ішов?- спитала я колеги котрий піднявся і брав свій прилад.

-Я заспав.-посміхнувся він.

Я відповіла такою ж посмішкою. Потім ми вийшли з ординаторської і пішли робити обхід. Як і завжди обстеживши всіх хворих, перевіривши всі шви і вислухавши жалоби, а також встигла і на медсестру накричати, я повернулася до ординаторської. Сашко вже зайшов туди через декілька хвилин.

- Через годину промуніториш стан Костянтина Петренка. В реанімації. В нього тиск щось скаче.

-Добре.-погодилася я.

-Дякую.

- Та немає за що.- відповіла я посміхнувшись і піднялася адже чайник уже встиг закипіти.

Саша пішов і я залишилася сама. Вкинувши в своє горнятко дві ложки кави, одну цукру  і води я сіла на диван. Невдовзі сюди ж зайшла Ліда.

- Ой. Емма Романівна, ви мене злякали.-сказала вона підскочивши.

- Каву будеш?- спитала я її.-І скільки разів казати звертатися до мене на ти.

- Ні. Ви що. Я не можу собі цього дозволити. А щодо кави то не відкажуся.

Я зробила іще одну каву а тоді ми сіли. Лідія розповідала нові плітки котрі поширюються відділенням.  Я ж наче слухала але то так що в одне вухо ввійшло а з другого вийшло. Так і пройшла перша година і я піднялася щоб навідатися до старого друга. Зайшовши у певний коридор я помітила білі кучері Ангеліни а також двох поліцейських. Коли Ангеліна вгледіла мене то повернулася до мене.

-Привіт.-сказала вона.

Я кивнула у знак привітання.

Потім зайшла у двері і мої очі одразу ж почали сканувати знайоме тіло. Обличчя...так,Костик собі професію вибрав не найкращу. Тоді я звела погляд на монітор а опісля витягла історію хвороби з кінця ліжка. Годину тому тиск був 150/90. А зараз 130/80. Я провірила крапельницю і все інше а тоді зробивши певні записи вийшла. 

- Як він?- спитала Ангеліна.

- Стан стабільний.

-А можна до нього?- спитала вона.

Я заперечливо похитала головою.

- Вибач але ні. Зараз не можна.

Вона кивнула головою. Я тільки зараз помітила її сині кола під очима.

- Ти цілу ніч тут пробула?- спитала я.

- Так...

Вона вже відкрила рот щоб продовжити як Ліда крикнула мене.

- Емма Романівна, надійшов виклик про сильне ДТП. Двоє поранених уже везуть сюди. 

- Добре Лід.-відповіла я а тоді повернулася до Ангеліни

- Мені треба іти. А ти тримайся. І...не муч себе. Твої страждання зараз нічим йому не допоможуть.

Я встигла дійти до головного входу як побачила дві каталки.

-ДТП. У нозі осколок скла. Сильна кровотеча, можливо поранена артерія. Ми пробували її зупинити але вийшло не найкраще. Тиск 120/70.Ускладнень немає.-сказав Іван доки каталку везли до оглядової..

-Добре.

І знову в мої руках скальпель а перед очима кров. Отаке от у мене цікаве життя. В обід я вийшла на вулицю і згадала про Соню. 

- Алло, сістер не мішаю?- спитала я її.

- Ні. В мене перерва.

- Слухай, ти сьогодні в котрій додому будеш вертатися?

- Десь в шостій напевно.   Ще з одногрупниками на каву ідемо.

-А зможеш Влада забрати?

- Без проблем.

- Дякую тобі.-сказала я.

- Завжди будь ласка.

-Я як приїду додому то заберу його від вас.

-Добре. не хвилюйся.-відповіла Софія а тоді ми попрощалися.

Чи відчувала я в якійсь мірі провину що сестра вже як мама мого Влада. Так, адже я часто залишаю сина на неї. Забрати з садка, відвезти у садок якщо я не встигаю. Посидіти з ним якщо мене терміново викликають...Мені повезло що сестра іще не сказала "Розгрібай свої проблеми, Емма сама."

До вечора сюрпризів більше не було. Я іще раз пройшлася по пацієнтах, і наостанок зайшла до реанімації. Ангеліни вже тут не було тому я зрозуміла що вона прислухалася до моєї поради. Але коли я повернула голову до скла то ледь не зашпорталася. За ним стояв Віктор. Той самий Віктор. Хоча, що я очікувала? Що через п’ять років більше ніколи його не зустріну? Хоча...можливо він мене і не впізнає. Я взяла за ручку і вийшла звідси.

- Доброго вечора.-звернувся він до мене.

Я повернула голову до нього. І що? Пам’ятає мене ? Чи забув з швидкістю світла?