Розділ 19

Це був мій перший виступ у Дубні. Чесно, я хотіла дати тут концерт ще тоді, коли тільки починала свою кар’єру, але, на жаль, обставини все ніяк не хотіли складатися правильним чином.

Вийшовши на сцену під гучні аплодисменти, я одразу ж відчула неймовірне піднесення. Я не готувала промову заздалегідь, оскільки знала, що правильні слова самі прийдуть до мене, коли я почну говорити. Так і сталося.

— Я дякую вам усім за те, що ви вирішили відвідати цей етнофестиваль, тим самим підтримавши такий чудовий проект. Як людина, що фактично виросла в Дубні, я завжди знала, що таке чудове містечко заслуговує на те, щоб бути улюбленцем туристів. Тому я так рада, що ви всі тут зібрались. Й окрему подяку хочу висловити організаторам фестивалю. Ці люди вклали дуже багато ресурсів у цей грандіозний проект, тож давайте всі разом подякуємо їм за те, що ми зараз знаходимося тут і так гарно проводимо час.

Натовп одразу ж наповнився оплесками та схвальними вигуками. Я зачекала декілька хвилин, а тоді розпочала свій виступ.

Ще ніколи я не отримувала стільки позитивних емоцій від концерту. Ці люди мали просто неймовірну енергетику і заряджали мене нею протягом усього часу. Не знаю, як передати словами те, наскільки приємно знаходитися артисту в такій атмосфері.

Завершивши виступ, я була в стані справжньої ейфорії. Під захоплені вигуки натовпу я залишила сцену і одразу ж побачила його.

За час нашої розлуки Ілля ніскілечки не змінився, хіба що одяг його став більш дорогим.

— Ти виступила неперевершено, — сказав він, дивлячись на мене з неприхованим захватом.

На моєму обличчі засяяла усмішка.

— Дякую. Я рада, що ти запросив мене на цей фестиваль.

Між нами запанувала мовчанка. Але це була не та ніякова мовчанка, яка часто виникає між колишніми. Ні, ця мовчанка була сповнена почуттями, які, як тепер стало очевидно, залишились у нас обох.

— Я багато думав про нас… — почав Ілля, але потім замовк.

— І що саме ти думав?

— Я вчинив величезну помилку, кинувши тебе тоді…

— Я обманювала тебе.

— Дурістю було навіть не послухати тебе. Як би ж то я тільки не зациклився настільки на власній образі…

— І що б тоді було? — запитала я, підштовхуючи його до того, щоб сказати ті слова, які мені так хотілося почути.

Ілля кілька секунд помовчав, а тоді врешті відповів:

— Ми могли б усе ще бути разом.

Я зробила крок уперед, наближаючись до нього.

— Ми все ще можемо бути разом. Якщо тільки ти погодишся дати нам другий шанс.

У той же момент Ілля здолав дистанцію, що розділяла нас, і палко поцілував мене. Ми притискалися один до одного так міцно, наче боялись, що якась сила може відірвати нас один від одного, знову розділивши. Тоді ж стало абсолютно ясно, що ми будемо знову разом.