Розділ 17

Париж завжди займав особливе місце у моєму серці. Ще з дитинства, коли мама познайомила мене з французьким кінематографом, я мріяла побувати в цьому чарівному місті. Але подорож туди мала бути по-справжньому особливою подією у моєму житті, тож я не поспішала організовувати її, навіть коли в мене з’явилося достатньо грошей, щоб втілити свою мрію.

Й ось зараз я все-таки потрапила до Парижа.

Усвідомлення того, що це місто надто ідеалізують, прийшло майже одразу. Звісно ж, я не заперечую, що Париж дуже красивий і помпезний, але все ж мені, на превеликий жаль, не вдалося відчути ту славнозвісну атмосферу, яку багато авторів так красномовно описують у своїх історіях, створюючи бездоганну локацію для розгортання романтичної сюжетної лінії між головними героями.

Мабуть, усе було б інакше, якби я приїхала до цього міста зі своєю другою половинкою, а не з чітким переконанням, що я повинна віддати всі свої сили новому робочому проекту.

Що ж це за проект? Щоб відповісти на це запитання, треба повернутися трішки назад у часі.

 Моя пісня «Не знай і кохай», написана під впливом емоцій, без підготовки записана на телефон і викладена в мережу, несподівано стала дуже відомою. Спочатку її полюбили в Україні, а потім і, як не дивно це усвідомлювати, у всьому світі. І поки я намагалася звикнути до такої небаченої популярності, Іван Романович активно почав монетизувати цей значний приріст моєї слави.

Пропозицій про співпрацю було незліченно багато, але серед усіх них по-справжньому перспективних було лише декілька. Саме однією з таких і була ця робота в Парижі.

Відомий французький режисер почув мою пісню і був у захваті. Він одразу ж вирішив використати її як саундтрек для свого нового фільму і, до того ж, запросив мене на одну з головних ролей. Відмовлятися від такого унікального шансу було б справжньою дурістю, тож, звісно, я погодилась.

Підписуючи контракт, я, зізнаюсь, думала не про грандіозні перспективи, що дарувала мені участь у цьому проекті, а про маму, яка просто обожнювала французькі фільми. Певне, вона б пишалась тим, що невдовзі я повинна була стати частиною кінематографу цієї країни. Мені б так хотілось, щоб вони з татом були поруч зі мною. Хоча з моменту, коли я втратила їх обох минуло вже багато часу, я все ще сумувала за ними…

Зйомки повинні були розпочатися лише через декілька місяців, але мені довелося приїхати до Парижа раніше, щоб пройти інтенсивні акторські курси від найкращих професіоналів цього ремесла.

Дні минали досить насичено, але все-таки одноманітно, аж поки одного ранку все не змінилося.

Усе розпочиналося абсолютно буденно. Прокинувшись і прийнявши легкий душ, я пішла на кухню. Приготувавши собі каву зі значною кількістю вершків і цукру та поклавши на тарілку заздалегідь куплений у невеличкій пекарні неподалік круасан з шоколадною начинкою, я вийшла на балкон, вдихнула повні груди свіжого повітря, насолоджуючись приємним теплим ранковим вітерцем, а тоді сіла за невеличкий дерев’яний столик і розпочала сніданок.

Паралельно з процесом прийому їжі я, як завжди, перевіряла робочу пошту. Зазвичай там було повно рекламних пропозицій і більше нічого, але цього разу на мене чекало дещо абсолютно несподіване.

Назва електронного листа «Дубенський етнофестиваль» одразу ж привернула мою увагу. Звісно ж, я просто не могла не зацікавитися ним, тож одразу ж відкрила його та почала читати:

«Шановна Катерино,

Запрошуємо Вас стати почесною гостею нашого етнофестивалю, що відбудеться протягом останнього тижня червня цього року в місті Дубно.

Цей захід спрямований на знайомство якомога більшої кількості людей з цим краєм та підвищення їхньої зацікавленості до неї.

Ми б хотіли бачити почесною гостею людину, яка має глибоку історію, пов’язану з Дубном, і саме через це Ви здаєтесь нам ідеальною кандидаткою. Щиро сподіваємось, що ідея цього етнофестивалю зможе знайти відгук у Вашому серці і Ви погодитесь стати частиною нашого заходу.

Також просимо заздалегідь повідомити Вашу відповідь, щоб нам вдалося вчасно підготувати програму етнофестивалю.

З повагою

Ілля Бойко

Головний організатор фестивалю»

Моє серце забилося частіше, коли я прочитала це ім’я. Після всього, що сталося я навіть не сміла сподіватися, що наші долі знову перетнуться. Я вщипнула себе за руку, а коли переконалась, що не сплю, знову перечитала написане.

Зізнаюсь, я не могла позбутися від думки, що цей лист — щось більше, ніж просто формальне запрошення долучитися до етнофестивалю. Можливо, це були лише мої вигадки, але мені здавалося, що Ілля готовий дати нам другий шанс…

Увесь день я не могла викинути той лист з голови. І, звісно ж, це просто не могло не мати негативний вплив на мою уважність під час заняття з акторської майстерності.

— Катрін, з тобою усе гаразд? — після того, як я пропустила повз вуха чергову її фразу, занепокоєно запитала Лорен, як завжди, вимовляючи моє ім’я на свій унікальний манер.

Незважаючи на те, що ця дівчина була на рік молодша за мене, вона знялась уже в понад двадцяти фільмах, серед яких були навіть голлівудські блокбастери, і мала декілька престижних нагород.

Переважну більшість моїх занять проводила саме вона, чому я щиро раділа, адже нам майже одразу після знайомства вдалося знайти спільну мову. Напевно, з цієї ж причини поруч з нею, у комфортних умовах, я змогла наважитись на рішення, що могло стати катастрофічним для моєї кар’єри, але разом з тим подарувати мені щасливе майбутнє.

— Боюсь, що я повинна відмовитися від ролі в цьому фільмі та повернутися до України.

Лорен поглянула на мене так, наче я була несповна розуму.

— Відмовитися? Та ти з глузду з’їхала! Ти розумієш, що такий унікальний шанс дається лише один раз у житті? І заради чого ти відмовляєшся від нього? — запитала вона, намагаючись привести мене до тями.