Розділ 15

Колись я часто писала пісні. Мені подобалося висловлювати свої почуття таким чином, і я хотіла бути почутою.

Пам’ятаю, як у дитинстві часто саме таким чином вітала батьків зі святами. Незважаючи на те, що тоді моя творчість була досить простою, мама з татом завжди пишалися мною та були впевненими, що з часом цей талант переросте в щось справді видатне.

На жаль, цього не трапилося. Протягом перших декількох місяців роботи з Іваном Романовичем я наполегливо приносила йому тексти своїх пісень, але він раз за разом відмовлявся працювати ними, аргументуючи свою позицію тим, що «це не те, що люди хочуть почути». І в якийсь момент я справді повірила в це та припинила будь-які спроби продемонструвати світові справжню себе, повністю поринувши в вигаданий продюсером образ.

Але зараз я вперше за довгий проміжок часу знову відчула бажання написати пісню. Це сталося абсолютно раптово, під час телефонної розмови з Анею, що саме захоплено розповідала про те, як минає її дивовижний медовий місяць. Мені не залишалося нічого іншого, крім як швидко завершити розмову, вигадавши переконливу причину своєї несподіваної зайнятості. Не знаю, чи повірила Аня, але добре, що хоч зайвих питань не задавала.

Заваривши собі міцний чорний чай, я сіла прямо на підлогу посеред вітальні, спершись спиною на бильце дивану, увімкнула ноутбук і з головою віддалася натхненню. Слова самі зринали у моїй голові, формуючись у речення в ритм певній мелодії.

Повністю поринувши в роботу, я й не помітила, як минуло декілька годин. Але весь час і зусилля, витрачені на це заняття, були абсолютно недаремними.

Ця пісня просто мусила бути почутою, тож я поспішила взяти до рук телефон, записати на відео виконання цієї пісні — ну то й що, що без музики? — і викласти його в мережу. Тоді я навіть не здогадувалася, що це виведе мене на абсолютно новий рівень популярності.