Розділ 10

— Ласкаво прошу до мого помешкання! — сказала я, широко відчиняючи вхідні двері перед Іллею.

Я приїхала до Києва на день раніше за нього, пояснивши це тим, що через мою довгу відсутність квартира потребувала прибирання, але насправді зробила це задля того, щоб сховати все, що йому не слід було бачити. До цих речей належали рамки з фотографіями (знімки нас з Віктором, я викинула одразу ж після того, як дізналася всю правду про нього, зате залишилися ті, що зображували мене під час різних концертів), а також нагороди за перемоги у конкурсах вокалістів (продюсер неодноразово пропонував мені перенести їх до офісу, але я просто не могла відмовитися від можливості щодня дивитися на результати своєї праці). Добре, що хоч у мене в квартирі не було жодних громіздких предметів розкоші, бо я не уявляю, куди можна заховати, наприклад, великий плазмовий телевізор…

— Вау, у тебе справді затишно, — з усмішкою сказав Ілля, роздивляючись інтер’єр мого помешкання.

— Рада, що тобі тут сподобалося.

Я провела Іллю на кухню, оскільки знала, що він має бути дуже голодним після виснажливих п’яти годин, проведених у маршрутці. Підігрівши у мікрохвильовій пічці лазанью, я поставила тарілку з цією стравою перед ним.

— Це дуже смачно, — мовив Ілля, куштуючи їжу. — Сама готувала?

— Ще б пак! — з гордістю відповіла я.

Було так приємно, що всі зусилля і старання, які я доклала, готуючи цю лазанью, були недаремними.

— Слухай, у мене сьогодні зустріч з Левом Дмитровичем. Хочу розповісти йому про тебе та твій багатообіцяючий проект. Упевнена, що він зацікавиться та погодиться у найближчому часі обговорити це питання з тобою особисто. Не ображатимешся, якщо я залишу тебе тут самого на декілька годин?

— Жартуєш? Я не можу ображатися на тебе за те, що ти допомагаєш мені втілити мрію. Катю, я вже казав, що кохаю тебе?

— Так, і не один раз, але я готова слухати ці слова вічно, — грайливо сказала я.

— Що ж, я кохаю тебе.

— Я теж тебе кохаю.

Ми поцілувалися, а тоді я попрямувала до спальні, щоб зібратися.

Місцем нашої зустрічі Аня, як завжди, обрала один з найдорожчих ресторанів Києва, тож мені потрібно було виглядати відповідно до престижу цього закладу.

Перш за все, я зосередилася на виборі одягу. Діставши з шафи всі свої найдорожчі фірмові речі, я пильно роздивлялася їх, аж поки мій погляд нарешті не зупинився на білій приталеній сукні та рожевому кашеміровому кардигані від всесвітньо відомого дизайнера. З усього того, у чому було б не соромно з’явитися у ресторані, який обрала Аня, цей наряд здавався найзручнішим і відповідав моєму романтичному настрою, тож я обрала саме його.

Перевдягнувшись, я зробила собі укладку, а тоді взялась за макіяж. Ох, як же я відвикла за весь цей час від косметики! Так дивно, що колись я не могла уявити своє життя без неї, не могла навіть вийти просто в найближчий магазин, не підфарбувавши собі очі та губи, а тепер спокійнісінько могла розгулювати вулицями без усякого там мейкапу… Але тільки не сьогодні!

Коли з макіяжем нарешті було закінчено, я завершила свій образ елегантним клатчем, чобітками на високих підборах і світлим пальтом.

— Не сумуй без мене! — гукнула я Іллі вже біля вхідних дверей і, не дочекавшись відповіді, вийшла з квартири.

Не хотілося б викликати зайвих питань таким нетиповим для нової версії мене образом. Я й так занадто багато вже брехала…

***

Аня, як завжди, запізнювалася. Зізнаюсь, у перші місяці нашої дружби цілковита відсутність пунктуальності в неї дратувала мене, але з часом я просто звикла і змирилась з цією рисою її характеру.

Коли Аня увійшла до ресторану, то одразу ж  привернула до себе увагу присутніх. Ця дівчина постійно виглядала, наче модель на подіумі, але при цьому в ній не відчувалося жодної штучності. Серед інших її виділяли ефектна хода, приваблива зовнішність і вишуканий одяг, що чудово прикрашав гарне тіло, над яким Аня щодня декілька годин працювала у тренажерному залі.

— О Боже мій, Катю, ти так змінилася! — здивовано вигукнула вона, сідаючи напроти мене.

Я просто не могла не помітити, як Аня недбало розправила плечі. Здавалось, їй ніколи не треба було думати про поставу, на відміну від мене, адже в неї була природна схильність до цього.

Щойно вона сіла напроти мене, біля нашого столику одразу ж з’явився офіціант.

— Доброго дня, пані! Готові вже зробити замовлення?

— Авжеж. Дві порції королівських креветок, а також коктейлі «Космолітен» і «Маргарита», — озвучила Аня наше звичне замовлення у цьому ресторані.

Щойно офіціант пішов, дівчина одразу ж накинулась на мене з запитаннями, так що неможливо було навіть слово вставити.

— Слухай, я готова тобі все розповісти, але це займе немало часу, — сказала я, коли Аня трохи збавила оберти.

Дівчина знизала плечима та почала намотувати пасмо яскраво-рудого волосся на палець.

— Байдуже, я нікуди не поспішаю.

Зробивши великий ковток води, я почала свою розповідь. Я поділилась з Анею геть усім, не приховавши нічого, жодної дрібнички. У мене було декілька причин, щоб вчинити саме так.

По-перше, я збиралася попросити в Ані про справді значну послугу, а абсолютна чесність була мінімум того, що я могла надати їй взамін. А по-друге, мені самій було необхідно поділитися з кимось цим страшенним тягарем, що вже протягом тривалого часу лежав у мене на серці і гнітив мене все більше й більше.

— Ну й ну! Такого я від тебе не очікувала, — вражено вигукнула Аня, коли я нарешті завершила свою розповідь.

За цей час нам вже встигли принести замовлення, але жодна з нас не поспішала починати трапезу.

— Осуджуєш мене за це?

— Насправді, ні. Просто виявилось, що досі в мене було про тебе дещо хибне уявлення. Ніколи б не могла навіть подумати, що ти на таке здатна. Ти завжди була така правильна й зразкова!

Я дала їй можливість протягом декількох хвилин ретельно обдумати все, що я щойно розповіла, а тоді не без остраху запитала: