Розділ 7

Спершу я надто не переймалась щодо побачення з Іллею. Це ж мали бути просто приємні декілька годин у компанії чоловіка, який мені подобався (сподіваюсь, що я йому теж). Але, прокинувшись наступного ранку, я раптом збагнула, що причина для переживань у мене все-таки була. Існував великий ризик, що під час побачення я можу ненароком сказати щось, що розкриє Іллі правду щодо моєї справжньої особистості, що насправді я ніяка не продавчиня в невеличкій крамничці, а досить відома співачка. Добре, що хоч люди на вулиці перестали озиратись, впізнаючи в мені ту саму Катю Соловейко, яку часто можна побачити на телебаченні та на YouTube. І тоді він точно не захоче продовжувати зі мною спілкуватися. Дідько! Я вже тисячу разів пожалкувала про свій дурнуватий обман, через який опинилася в такій вкрай паскудній ситуації. Шкода, що досі ще не винайшли машину часу. Якби вона існувала, то я б обов’язково нею скористалася і ще при знайомстві розповіла б хто я така, не боячись, що Ілля виявиться таким же мерзотником, як Віктор. Недарма ж кажуть, що раз обпікшись, починаєш дмухати навіть на холодне…

Щоб хоч якось відволіктись від тривожних і неприємних думок, я вирішила провести час у компанії когось з родичів. Тьотя Оксана та дядя Гриша пішли на роботу, Олег також працював, хоч і дистанційно зі своєї кімнати, тож я попрямувала до вітальні, де бабуся Женя дивилася телевізор.

— Не проти, якщо я до тебе приєднаюсь?

— Що за дурне питання, Катрусю? Звісно ж, я завжди рада твоїй компанії!

Я сіла на м’який диван поруч з бабусею та почала дивитися якийсь романтичний фільм. Спершу він мені здався вкрай простакуватим та передбачуваним, але згодом це враження минуло і я почала отримувати справжнє задоволення від перегляду, щиро перейнявшись історією головних героїв.

Здавалося б, звичайний перегляд кіно в компанії бабусі, а скільки ж позитивних емоцій він мені приніс!

Коли фільм завершився, я знову повернула собі гарний настрій та бадьорість і була налаштована на те, що побачення мине чудово.

До речі, про побачення. Уже настав час збиратися.

На щастя, у цей день була гарна погода (наче на замовлення!), тож я змогла вдягти не теплу куртку, а своє улюблене стильне біле пальто, у якому виглядала виграшно.

Коли я вийшла з дому у заздалегідь домовлений час, Ілля вже чекав на мене. Така пунктуальність приємно вражала. Як і під час наших минулих зустрічей, він весь випромінював позитивну енергетику.

— Я відпросився з роботи на всю другу половину дня, тож ми можемо не поспішати, насолоджуючись таким приємним сонячним днем, — одразу ж повідомив чоловік.

— Чудово! До речі, ти мені нічого не розповідав про свою роботу.

— Так, справді не розповідав. Я працюю вантажником на місцевій фабриці з виробництва цукерок, але насправді це не те, чим мені хочеться займатися у житті.

— І яку б роботу ти хотів мати? — зацікавлено запитала я.

Ілля дещо завагався, а тоді сказав:

— Ти не образишся, якщо я поки не буду відповідати на це запитання? Справа в тому, що всі, кому я колись розповідав про це своє прагнення, одностайно казали, що це занадто амбіційна мрія для такого звичайного хлопця, як я, тож я б не хотів почути щось подібне ще й від тебе.

Я одразу ж пригадала, як мені постійно всі говорили, що дівчинці без зв’язків ніколи і ніяк не стати співачкою, окрім як «через ліжко». Але я була дуже впертою і відмовлялася вірити в цей поширений стереотип, тож наполегливо ходила на різноманітні кастинги та конкурси. Раз за разом мені відмовляли, але я не здавалась. І, як виявилось, недаремно. На одному з кастингів мене врешті помітив Іван Романович. Розгледівши у мені потенціал, він взявся за моє продюсування та дуже посприяв тому, щоб люди дізналися про Катю Соловейко. І попри всілякі плітки, між нами ніколи не було навіть натяку на інтимні стосунки (для таких справ йому було достатньо інших дівчат, які постійно крутилися біля цього заможного імпозантного п’ятдесятилітнього чоловіка).

— Якщо не хочеш, то можеш мені нічого не розповідати, але знай, що мрії не можуть бути занадто амбіційні. Якщо докладати достатньо зусиль, то можна отримати будь-що у цьому світі. Головне — бути наполегливим і ніколи не опускати руки.

Ілля всміхнувся.

— Тобі дуже добре вдається підбадьорювати.

— Справді?

— Так.

Ми й не помітили, як дійшли до Дубенського замку.

Маленькою дівчинкою я частенько тут бувала з батьками. Вони любили прогулюватися зі мною вздовж старовинних мурів та милуватись краєвидами річки Ікви, що простягались навколо. З ним у мене пов’язані тільки теплі та приємні спогади. До того ж, Дубенський замок своєю старовиною та величністю наче випромінює спокій і гармонію, тож на його території так приємно знаходитися.

Поруч з цим місцем зазвичай повно туристичних автобусів та автівок з різних куточків України та навіть інших країн, але нам сьогодні пощастило, оскільки бажаючих відвідати замок було менше, ніж завжди. Цьому посприяло декілька причин. По-перше, був вівторок, робочий день. Дорослі, у більшості випадків, знаходилися на роботі, а діти — в школі (канікули завершились декілька тижнів тому). А по-друге, пройшли осінні дощі, на вулиці стало помітно холодніше.

Тож ми могли спокійно прогулюватися алеями, не боячись надмірних натовпів галасливих підлітків, які безперестанку роблять селфі.

За дивовижним співпадінням, ми зустріли гарного приятеля Іллі Михайла. Цей чоловік був істориком-краєзнавцем, а історія Дубенського замку була його улюбленою темою. Як виявилось, його дуже часто можна було зустріти в цьому місці, оскільки він щотижня приїздив сюди з рідного Кременця.

Михайло з задоволенням погодився провести нам екскурсію Дубенським замком і розповісти його історію.

Взагалі, цей замок виник як фортеця волинян ще у десятому столітті. Він довго існував як дитинець літописного Дубна, але, на жаль, десь у 1240 чи 1241 році його зруйнували монголи. Але у п’ятнадцятому столітті князі Острозькі відновили замок. У той час це була споруда, оточена земляними валами, огороджена дерев'яним частоколом по периметру та тісно забудована всередині житловими та господарськими приміщеннями. Але після того Дубенський замок ще неодноразово укріплювався та перебудовувався.