Розділ 6

На відміну від минулої ночі, цього разу я спала абсолютно спокійно. Мені навіть наснилося щось дуже захоплююче і цікаве, але, на жаль, після того, як мене різко розбудив гавкіт сусідських собак у дворі, яких протягом довгого часу намагалися вгамувати їх хазяйки, згадати, що саме було таке цікаве і тим більше, ще й додивитись цей сон, було вже неможливо. Залишалося лише насолоджуватися приємним післясмаком побаченого уві сні.

Так уже вийшло, що в цей день я прокинулася найпершою, тож довелося якомога тихіше рухатися коридором, щоб часом не розбудити нікого зі своїх родичів. Найбільше я переживала через бабусю Женю, чий сон завжди був неглибоким і вкрай чутливим, та, на щастя, мені вдалося не потурбувати ні її, ні тьотю з дядею, ні двоюрідного брата.

Опинившись на кухні, я першим ділом стала на ваги та жахнулася. Учорашній день харчової вседозволеності та низької активності позначився на моїй фігурі зайвим кілограмом. Ви можете сказати, що в цьому немає нічого страшного, але для мене це було вагомою проблемою.

Очевидно, я ж не збиралася залишатися у Дубні вічно та планувала в найближчому майбутньому повернутися до роботи одразу ж після того, як мої душевні рани загоються і я відчую себе достатньо сповненою енергії, щоб знову ділитися нею зі своїми прихильниками. І коли настане той момент, коли я знову виступатиму на сцені, моя фігура повинна бути ідеальною, тож у мене не було права розслабляти, незважаючи ні на що. Навіть на розбите серце та душевні страждання.

Що ж, спортивні вправи, начувайтеся — я йду! Узагалі, я звикла декілька разів на тиждень відвідувати тренажерний зал, де слідувала програмі, підібраній спеціально для мене персональним тренером Богданом, але й удома та на гастролях теж могла позайматись, використовуючи відео з YouTube.

Після тридцяти хвилин інтенсивного тренування за зачиненими дверима своєї кімнати, я прийняла освіжаючий душ, а тоді пішла робити собі сніданок. І як би мене не спокушали ароматні бабусині пиріжки, що вона спекла вчора ввечері, але я все-таки обрала звичайну вівсяну кашу та зелений чай.

Коли я вже домивала свою тарілку, до кухні увійшов ще заспаний Олег. Його русяве волосся стирчало в усі сторони. Мені згадався Олег ще маленьким хлопчиком. Коли я жила в них багато років токів тому, він постійно заходив зранку до кухні такий самий заспаний з волоссям, яке так само неслухняно не хотіло триматися купи, та вигадував різні кумедні історії, тільки щоб не йти до школи. Насправді, вони ніколи не спрацьовували, але це його не зупиняло. Зараз він уже був цілком дорослим хлопцем, але все ж залишався веселим і милим.

Ця думка розвеселила мене та значно покращила настрій.

— Доброго ранку! — бадьоро привіталася я, а тоді запропонувала: — Зробити тобі каву?

— Доброго ранку. Ти ж знаєш, що я ніколи не відмовлюсь від кави вранці, — двоюрідний брат сів за кухонний стіл і позіхнув, після чого поцікавився: — А котра зараз година?

— Десята, — відповіла я, дістаючи з шафки над плитою банку з кавою, купленої мною ще під час минулорічної подорожі до Бразилії.

Потрібно буде обов’язково поговорити з тьотею Оксаною та дядею Гришою щодо того, щоб вони навчилися бачити межі в економії.

— Десята?! — перепив Олег, а тоді вилаявся.

Така реакція, звісно ж, викликала в мене тривогу та занепокоєння.

— Так, десята. А в чому проблема? — запитала я, намагаючись дізнатися, що ж сталося.

— О, десятій п’ятдесят прибуває Нінин поїзд.

Я пригадала, як учора під час прибирання вона казала про це. Ніна збиралася поїздом дістатися до Києва, а там сісти на літак до Флоренції. Про гроші дівчині не треба було турбуватися, оскільки всі витрати за переїзди взяли на себе її роботодавці.

— Що ж, ми маємо встигнути, якщо швиденько зберемося.

— Ми? — Олег запитально підняв брови.

Я кивнула та пішла до своєї кімнати перевдягатися, нічого не сказавши. Ну не пояснювати ж мені йому, що я просто шукала привід ще раз зустрітися з Іллею, який з учорашнього вечора все не виходив з моєї голови. Хоча, мабуть, Олег і так про це здогадався.

Однією з переваг життя у невеличкому містечку є можливість дістатися кудись пішки за відносно невеликий проміжок часу. Так і зараз ми з Олегом добігли до вокзалу всього за пів години.

Коли ми з двоюрідним братом дісталися до пункту призначення, Ніна та Ілля вже стояли біля головного входу.

— Поїзд прибуде через десять хвилин, — повідомила вона, нервово стикаючи ручку своєї валізи.

Я чудово могла зрозуміти, як Ніна відчувала себе в той момент, оскільки з власного досвіду знала, як це важко залишати всіх близьких людей і переїжджати до зовсім незнайомого міста заради кар’єри. Не кожна людина здатна впоратися з таким стресом, але я була певна, що ця дівчина все ж зможе це зробити.

Олег підійшов до Ніни та міцно обійняв її, а тоді поцілував. Чесно кажучи, мені було якось ніяково спостерігати за таким публічним проявом почуттів, хоч я й розуміла, що вони мають на це повне право, тож відвернулася, вдаючи, що мене дуже зацікавила маршрутка, що саме зупинилася на зупинці поблизу нас. Спостерігаючи за людьми, що заходили та виходили з неї, я й не помітила, як до мене підійшов Ілля.

— Привіт.

— Привіт, — відказала я, повернувшись до нього.

— Ми вчора класно провели час, Катю. З тобою так цікаво розмовляти.

Від таких звичайних, але дуже приємних слів на моєму обличчі розцвіла щаслива усмішка.

— Теж саме можу й сказати про тебе.

— Слухай, а у тебе є якісь плани на завтрашній день? Якщо немає, то ми могли б відвідати знаменитий Дубенський замок. Я був там ще в ранньому дитинстві, але вже мало що пам’ятаю з того часу. Що думаєш?

— Жодних планів, тож залюбки проведу час у твоїй компанії, — з ентузіазмом погодилася я, розуміючи, що побачення з таким гарним і розумним чоловіком було саме тим, що мені потрібно.