Розділ 5

Близько дев’ятої години вечора гості почали розходитись, а вже о десятій у квартирі залишилися лише її господарі та ми з двоюрідним братом.

— Допомогти з прибиранням? — запропонувала я, бо, чесно кажучи, хотілося якомога більше часу провести в такому приємному товаристві, а не повертатися додому.

— Так, це було б пречудово! — погодилася Ніна, радіючи можливості ще довше побути зі своїм коханим, адже ж уже наступного дня вона повинна була від’їжджати до Флоренції.

Швидко розподіливши між собою обов’язки, ми взялись до роботи. Мені випало мити підлогу, яку добряче забруднили гості, що заходили до квартири, навіть не знімаючи взуття.

Прибирання я ніколи не цуралася. Навіть коли в мене з’явилися гроші, я не користувалася послугами клінінгових компаній, а самостійно наводила лад удома. Це досить непоганий спосіб, щоб змінити вид діяльності та привести думки до ладу, виконуючи фізичну працю. До того ж, таким чином можна чудово підтримувати себе в гарній формі та не набирати зайву вагу.

— То чим ти полюбляєш займатися у вільний від роботи в магазині час? — запитав у мене Ілля.

У цей же момент Олег і Ніна здивовано витріщилась на мене, не розуміючи, що відбувається. На щастя, Ілля саме збирав з підлоги пластикові стаканчики, тож не бачив їхньої реакції на своє запитання та того, як я самими губами та жестами попросила їх мовчати та пообіцяла все пояснити пізніше.

— Коли в мене з’являється вільна хвилинка, я читаю.

Це була абсолютно чесна відповідь. У мене завжди була якась особлива любов до книг, особливо у жанрі фентезі. Але коли моя кар’єра співачки пішла вгору та з’явилися численні запрошення на гастролі в різні куточки України і всілякі світські заходи, часу на читання стало значно менше, але я все-таки намагалася знайти хоча б двадцять хвилин на день, щоб насолодитись цікавою історією, завдяки якій з’являлася можливість абстрагуватися від реальності та поринути в чарівний світ пригод та інколи любовних перипетій.

— Іллю теж з малечку неможливо було навіть за вуха відірвати від книг, — втрутилась у нашу розмову Ніна, з усмішкою згадуючи дитинство. — Коли ми вчилися в школі, він щодня після уроків ходив до місцевої бібліотеки. Можу з упевненістю сказати, що Ілля прочитав більше, ніж половину наявних там книг. А скільки разів він приносив додому якісь смаколики від бібліотекарок у подяку за допомогу, у якій ніколи не відмовляв та виконував з задоволенням!

Я перевела погляд на чоловіка, що виглядав дещо зніченим через такі слова своєї сестри. Але я не бачила в цьому чогось компрометуючого, а навіть навпаки.

— А який твій улюблений автор? — запитала я зі щирим інтересом.

— Обрати одного нелегко… — пробурмотів він, задумавшись.

— Гаразд, тоді інше запитання. Яка книга з тих, що ти нещодавно прочитав, вразила тебе найбільше?

Чоловік усміхнувся.

— Ось на це питання я можу відповісти без проблем. Декілька днів тому я закінчив читати «Сезон гроз» Анджея Сапковського. Це…

— …остання частина з серії «Відьмак», — завершила за нього я, а тоді сказала: — Я також захоплююсь цими книгами, які можна сміливо назвати одними з найкращих представників сучасного фентезі.

Решту прибирання ми з Іллею захоплено обговорювали пригоди Ґеральта з Рівії. Розмовляти було так легко, наче ми були знайомі вже протягом багатьох років.

Але наші балачки не могли тривати вічно. Старий годинник, якому було не менше п’ятдесяти років, пробив одинадцяту годину вечора (за теревенями з Іллею я й не помітила, як швидко пролетів час), і Олег погукав мене вже з коридору.

— Нам потрібно швидше повертатися додому, — стурбовано сказав двоюрідний брат, взуваючи кросівки. — Ти ж знаєш бабцю Женю: вона завжди дуже сильно переживає, коли ми десь затримуємося.

Я не могла з цим не погодитись: навіть знаючи, що ми знаходимося зовсім недалеко від дому та нам точно нічого не загрожує, бабуся все рівно буде хвилюватися за нас.

Ми з Олегом попрощалися з Іллею і Ніною та залишили їхню квартиру.

На вулиці розпочалася раптова злива. На жаль, цього ми не могли передбачити, коли виходили з дому, тож парасольки не прихопили, але я хоча б мала змогу вдягнути на голову капюшон, а от у Олега навіть його не було.

Швидким кроком ми з двоюрідним братом рушили до нашого будинку, прагнучи якомога швидше опинитися у теплій та затишній квартирі.

На вулиці було абсолютно безлюдно, що легко можна було пояснити неприємною погодою, вельми характерною для останнього місяця осені, а також пізньою годиною. Але цілковита відсутність людей викликала в мене не страх, а навпаки — спокій. Зізнаюсь, натовпи мені ніколи не подобались. Для мене завжди значно комфортніше знаходитися на самоті або в компанії близьких людей, одним з яких саме й був Олег.

— Ти якось згадував, що Ніна та Ілля відносно нещодавно переїхали до Дубна, — звернулася я до двоюрідного брата. — А що саме стало причиною переїзду?

— Бачу, Ілля тебе дуже зацікавив, — помітив він.

Хоча, чесно кажучи, це було просто неможливо не помітити.

— Так що там щодо переїзду? — наполягала на своєму я, не бажаючи (принаймні, поки що) говорити про свої почуття, у яких і сама ще не була певна.

Олег посміхнувся та все ж відповів:

— Ніна та Ілля усе своє житті провели в Кременці. Ти ж знаєш де це?

— Маю уявлення.

— Добре. Півтора роки тому їхня бабуся померла, залишивши любимим онукам у спадок квартиру в Дубні. От Ніна та Ілля й вирішили скористатися цим шансом стати абсолютно самостійними та жити без батьків.

У той момент у мене в голові було ще повно запитань щодо Іллі, але, на жаль, я не встигла задати навіть одне з них, бо ми вже підійшли до нашого будинку.

— Катю, я сподіваюсь, ти знаєш, що робиш, — коли ми підіймалися сходами, Олег звернувся до мене, очевидно, маючи на увазі те, що я вдала з себе зовсім іншу людину.

Я нічого не відповіла, бо насправді вже тоді починала жалкувати про свою брехню. Я надзвичайно сильно поважала чесність в інших людях, та й сама намагалася завжди казати правду, тож у той момент відчула сором.