Розділ 4

Я доволі довго роздивлялась свій одяг, привезений з Києва, думаючи над тим, як краще вдягнутись на вечірку. Ретельно все обміркувавши, я зрозуміла, що наряджатись в ефектну дизайнерську сукню та брендові туфлі на шпильках було б абсолютно недоречним, так що обрала дещо простіше — кофтинку, що дуже виграшно сиділа на моїй фігурі, джинси та черевики на невисоких підборах. Виходячи надвір, я також вдягла теплу куртку, щоб захиститися від крижаного вітру.

Будинок, у якому жили Ніна та її брат, знаходився на вулиці Грушевського, тож нам не довелося далеко йти.

Наближаючись до потрібної квартири, я здивувалась, оскільки почула, що з місця проведення вечірки долинала прекрасна пісня. Відверто кажучи, зараз важко було знайти поціновувачів справді гарної музики, але в того, хто складав цей плейлист, очевидно, був дуже хороший смак.

Гостей на цій вечірці було десь п’ятнадцятеро, але через те, що квартира була досить невеликою, здавалось, що їх значно більше.

Я одразу знайшла Ніну, легко помітивши серед усіх присутніх її яскраво-зелене волосся.

— А ось і вона, — звернулась я до брата, вказуючи на дівчину, що саме стояла біля вікна на самоті та повільно їла свої улюблені шоколадні тістечка з вишневою начинкою. — Іди та поговори з нею.

— А ти?

— Я візьму собі щось випити, а тоді приєднаюсь до вас, — бадьоро відказала я та рушила до столу з напоями.

Взявши до рук одноразовий паперовий стаканчик з колою, я відшукала поглядом Ніну з Олегом і вдоволено помітила, що вони вже обіймались. Це було, безперечно, дуже добрим знаком…

Несподівана зазвучала пісня, що була мені дуже-дуже знайомою. Віктор її просто обожнював, так що вона доволі часто лунала в нашому домі. Ах, стільки спогадів з’явилося у моїй голові, навіяних цією простою мелодією…

Несподівано один з них постав переді мною з надзвичайною чіткістю.

Це було минулого року. Під час тривалого і виснажливого гастрольного туру у мене з’явились два вільні дні, тож щоб не втрачати таку чудову можливість відпочити, ми з Віктором чкурнули до Одеси.

Мені це місто полюбилось ще з дитинства. Коли я була маленькою, ми з батьками часто туди їздили. Удень ми проводили час на пляжі, купаючись у морі та засмагаючи, а вечорами гуляли Одесою, насолоджуючись веселим міським гамором та місцевим колоритом…

Отож, ми з Віктором мчали одеською трасою, на повторі звучить ця пісня, у той час вона подобалась нам обом – така бадьора й запальна! У нас попереду було аж цілих два дні, коли можна ні про що не турбуватись. Ми будемо тільки вдвох. І море, і сонце будуть існувати тільки для нас! Принаймні, мені так тоді здавалось.

Ми зупинились у прекрасному готелі «Panorama de Luxe», що недаремно заслужив репутацію одного з найкращих в Одесі. Розташувавшись у найкращому номері люкс з приголомшливим морським пейзажом за вікном, ми вирішили спочатку повечеряти, а після цього поблукати вуличками вечірнього міста.

Перевдягнувшись у свіжий одяг, ми рушили до ресторану. Там було досить гамірно й людно. Та це й не дивно, оскільки надворі був травень. Сезон відпочинку саме розпочинався; люди поспішали насолодитись цією прекрасною порою, коли море ще досить прохолодне, але таке чисте і свіже. А якщо хтось боявся холодної води, то міг спокійно поплавати у басейні з підігрівом, що розташовувався на території нашого готелю.

Але повернімось до ресторану. Отже, людей було дуже багато, але ми з Віктором ще дорогою до Одеси завбачливо забронювали не лише номер у готелі, а й столик у ресторані. Почувши моє прізвище, офіціант кивнув та люб’язно провів нас на терасу. Вдихнувши повні груди морського повітря, я не змогла стримати щасливої усмішки.

Сівши за столик і отримавши меню, ми не витратили багато часу, щоб визначитися зі своїм замовленням, оскільки майже одразу зійшлись на лососі (і я, і Віктор дуже любили цей вид риби) зі спаржею, броколі та чері у вершковому соусі. Поки готувалась страва, нам принесли пляшку білого французького вина. Несподівано я згадала, що залишила в машині свою косметичку. І як же я могла так просто її забути, адже без макіяжу я відчувала себе практично як без одягу?

Потрібно було негайно забрати косметичку з машини, тож я встала з-за столу та зібралася піти до паркінгу.

— Ти куди? — здивовано запитав Віктор.

Я швидко пояснила йому, у чому справа. Віктор хотів піти зі мною, але я зупинила його, сказавши, що це зовсім необов’язково, адже ж іти зовсім недалечко.

Повернулась я й справді досить швидко. І тут на мене чекав вкрай неприємний сюрприз: поки мене не було, Віктор пересів за сусідній столик і мило спілкувався з компанією жіночок бальзаківського віку. Він щось захоплено їм розповідав, а вони заходились дзвінким сміхом! Моєму здивуванню не було меж, адже я ніяк не могла збагнути, що відбувається.

Побачивши мене, Віктор швидко повернувся та, перш ніж я встигла сама щось запитати, сказав, що одна з тих жіночок була його однокласницею, тож він просто не міг не підійти до неї, щоб привітатись. Тоді таке пояснення здалось мені цілком вичерпним, але тепер, знаючи, хто такий Віктор насправді, цей епізод постав переді мною зовсім в іншому світлі. Упевнена на всі сто відсотків, жодна з тих жіночок не була його однокласницею. Віктор просто ще тоді почав шукати мені заможнішу заміну…

В один момент біль від його жахливого обману повернувся з подвоєною силою. Я відчула різку необхідність залишити цю вечірку, тож поспішила до виходу, але по дорозі зіткнулась з якимось високим чоловіком.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Так-так, я просто задумалась. Пробачте, — засоромлено промовила я.

— Нічого страшного, з кожним може трапитися.

Підвівши погляд, я зрозуміла, з ким зіштовхнулась. Цим чоловіком виявився Ілля, брат Ніни. Ми не були особисто знайомі, але я кілька разів бачила його фотографії у соцмережах дівчини та запам’ятала цього, ніде правди діти, красеня з темним волоссям, мужнім обличчям і м’язистим тілом.