Розділ 10. Запрошення

Найбагатші родини України: спадок, який пережив століття

Частина перша. Ті, хто розбагатів до 1920 року
Журнал «Час і Держава», 1986 рік

Коли сьогодні, наприкінці сьомого десятиліття української незалежності, ми говоримо про найбагатші родини країни, варто чесно визнати: значна частина великих статків має значно глибше коріння, ніж прийнято думати. Вони не виникли з повоєнних реформ і не були породженням державних програм середини століття. Їхня історія почалася ще до 1918 року — в добу імперії, але вижили вони вже в українській державі.

На початку ХХ століття Україна була економічно насиченим простором: родючі землі, цукрова промисловість, машинобудування, фінанси. Саме тут сформувалися родини, які увійшли в незалежність із капіталом, досвідом і, що не менш важливо, зв’язками за межами країни.

Гетьманат Павла Скоропадського, а згодом і демократичні реформи 1920-х років, не зруйнували цю еліту. Навпаки — держава запропонувала компроміс: лояльність в обмін на збереження власності. Ті, хто зрозумів цю логіку, залишилися. Ті, хто чекав повернення старих порядків або робив ставку на зовнішні сили, поступово зникли з українського економічного поля.

Родини на кшталт Терещенків чи Симиренків зуміли втримати позиції завдяки простій, але неочевидній речі — вони працювали з реальним виробництвом. Їхні статки не були лише земельними або символічними. Заводи, транспорт, банки, інженерні розробки — усе це легко вписалося в нову державну економіку. Вже у 1930-х роках їхні імена рідко з’являлися в політичних хроніках, але регулярно — у фінансових звітах.

Інша група — шляхетські родини польського та змішаного походження. Ханенки, Браницькі й пов’язані з ними роди втратили частину маєтків, але зберегли головне — культурний і соціальний капітал. Вони стали меценатами, аграрними експортерами, фінансовими посередниками між Україною та Центральною Європою. Їхній вплив був менш гучним, але стабільним.

Окремо варто згадати родини російського аристократичного походження, які після 1918 року залишилися в Україні. Для них незалежність стала не ідеологічним вибором, а прагматичним. Вони прийняли нову державу, змінили юридичний статус, дистанціювалися від колишніх імперських центрів. Уже до середини століття ці родини майже повністю інтегрувалися в українське економічне й культурне середовище.

Що об’єднує всі ці історії? Відсутність романтики. Великі статки рідко тримаються на героїзмі. Вони тримаються на вмінні поступатися, чекати й мислити довгостроково. Старі родини не намагалися керувати державою — вони навчилися жити поруч із нею.

Саме тому в 1986 році ми бачимо дивну, але закономірну картину: прізвища, відомі ще до Першої світової війни, досі присутні в економічному житті країни. Вони не завжди на слуху, не завжди популярні, але майже завжди — впливові.

У наступній частині ми поговоримо про іншу еліту. Про тих, хто не мав спадкових капіталів, але зумів створити їх уже в незалежній Україні після 1920 року. Про нові гроші — і нові правила гри.

Олександр Войтович,
економічний оглядач

Розділ 10. Запрошення

За два тижні до Різдва…

На дворі сипле перший сніг цього року. Морозно. Та не мені. Я не бачу снігу, не відчуваю холоду. Усередині мене перемішалися страх і захват, ніяковіння й гордість. Я дивлюся на нову вивіску власного кафе й укотре сумніваюся. Здається, з цими сумнівами я вже зрослася.

Спочатку сумнівалася, чи варто взагалі щось міняти. Потім — поки обирала нову назву, шрифт, відтінок фарби. І от тепер, коли все вже зроблено, я все ще сумніваюся, все ще мучаю себе думками, чи доречно я вчинила.

Над дверима пекарні красується: «Valentina».
А внутрішній голос шепоче різними голосами: «егоцентрично», «не українською», «недоречно», «ти розлякаєш пристойних клієнтів».
І я вже думаю, що прийняла рішення надто поспішно, що не обдумала всіх варіантів і що ще не пізно покликати робітників, аби вони повісили стару вивіску.

— Доброго дня, — лунає позаду чоловічий голос.

Я здригаюся й обертаюся на звук.

— Пан Моляренко? — моє здивування змінюється на жах. От тепер мені точно відмовлять у позиці.

— У вас зміни? — продовжує він ввічливо, киваючи на вивіску.

— Так, хоча… не знаю, — а потім навіщось говорю відверто. — Мені здавалося це гарною ідеєю… назвати пекарню на власну честь. Ну, знаєте, чоловіки ж так роблять повсякчас: Семиренки, Тропініни, Сікорський. Хотіла назвати «У пані Бейнар», але це прізвище мого чоловіка, сина і… свекрухи. Можна було б узяти дівоче — Демешко, але це прізвище батька. От я й подумала, що жінка зі свого має тільки ім’я…

Я не помічаю, як у мене тремтять руки, аж поки Володимир не бере мене за долоні. Я різко замовкаю — спантеличена його жестом і власною майже істерикою.

— Ви змерзли, — він схиляється й дмухає на мої долоні, наче хоче зігріти. — Пригостите мене кавою?

Я киваю, і ми разом заходимо до кафе.
За прилавком Іринка. Дівчина підіймає погляд на мене, переводить його на чоловіка поруч і завмирає від здивування. Володимир іде надто близько до мене, хоча формально не порушує норм пристойності. Я швидко минаю за прилавок, до кута, де стоять плитка й кавоварка.