Розділ 9. Святвечір

СИНОДАЛЬНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

Автокефальної Православної Церкви в Українській Державі

Київ, червень 1924 року

Священний Синод Автокефальної Православної Церкви в Українській Державі, зібравшись у повному складі під головуванням Митрополита Київського і всієї України, після належного розгляду церковних і пастирських питань, ухвалив наступне:

З огляду на потребу впорядкування церковного життя, узгодження богослужбового року з громадським ладом держави, а також зважаючи на рішення Вселенського Патріархату та помісних Православних Церков Європи, Священний Синод постановляє:

1. Запровадити в Автокефальній Православній Церкві України новоюліанський календар для нерухомих свят і церковного року.
2. Святкування Пасхи та пов’язаних із нею рухомих свят і надалі звершувати за усталеними пасхалійними правилами Православної Церкви.
3. Перехід на новий стиль здійснити без поспіху, з належним пастирським поясненням для вірних, аби уникнути смути й непорозумінь у громадах.
4. Доручити єпархіальним управам довести цю постанову до відома духовенства і мирян через проповіді, друковані роз’яснення та церковні оголошення.

Священний Синод наголошує, що дана постанова не є відступом від православної традиції, а служить впорядкуванню церковного життя в умовах самостійної Української Держави та її історичного шляху.

Церква, зберігаючи віру батьків, покликана жити серед свого народу в часі, дарованому Богом, і говорити з ним зрозумілою мовою — не лише духовною, а й щоденною.

† За дорученням Священного Синоду
Канцелярія Митрополії
м. Київ

Розділ 9. Святвечір

Грудень не був насиченим подіями чи враженнями. Дні пронеслися швидко й непомітно. Здається, ще зовсім недавно до Андрійка приходив святий Миколай — і ось ми вже йдемо до тітки Ніни на Святвечір.

Сутеніє. На вулиці увімкнули ліхтарі. Сніг порошить, і там, де електричне світло розрізає пітьму, особливо добре видно, як січе сніг.

Я тримаю сина за руку, а в іншій — кошик. Там хлібина, яблука, баночка з солінням і маленькі подарунки. Кошик відтягує руку, та я не ризикую відпустити Андрійка. Надто слизько. Та й людей надворі незвично багато.

Люди поспішають. Це видно по їхніх поглядах, стиснутих щелепах, руках у рукавицях. Проте рухаються перехожі розмірено — ніби свідомо стримують темп. Бо Святвечір — це час, коли варто забути про метушню й дозволити собі спокій і сімейний затишок.

Ми майже прийшли. Я стукаю у двері, пригладжую волосся сина, струшую з наших пальт краплі талих сніжинок.

— Христос ся рождає! — відкривши двері, вітає нас тітка Ніна.
— Славімо Його!

Тітка Ніна цілує в щоки спочатку мене, потім Андрійка.

— Проходьте, — каже вона, пропускаючи нас. — Гелена вже тут, чекаємо тільки на вас.
— Скоро з’явиться перша зірка, — усміхається до мого сина.

Ми проходимо у вітальню, де вже накрито святковий стіл із дванадцятьма стравами. Важкі штори на вікнах відсунуті, на підвіконнях горять свічки. В кутах кімнати висять солом’яні павуки. Біля столу завмерли, як завжди, тиха Іринка й гордовита Гелена.

— Христос ся рождає! — вітаюся.
— Славімо Його!

Між мною і свекрухою — тонка нитка перемир’я й недомовленості. Вона приходить щоранку, снідає з нами й веде Андрійка до школи. Потім — за розкладом: гуртки, обід, який я залишаю для них у квартирі, поки сама в пекарні. А коли я повертаюся додому, вона одразу йде. Усі розмови — тільки про сина: його успіхи й розклад.

І сьогодні, запрошена на Святвечір як член родини, вона займає місце за столом навпроти господині, а ми сідаємо по інший бік — навпроти Іринки.

Та перед тим, як сісти, ми співаємо колядки:

«Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом зірка ясна, над Віфлеєм сяє…»

Тоненький голос Андрійка щиро тягне слова, і в цю мить я ніби роздвоююся. Моє материнське серце сповнюється теплотою, а дитячі спогади викликають щемкий смуток. Адже колись я так само співала цю колядку в колі родини — відчувала врочистість свята, любов і родинне тепло.

Чи достатньо я роблю, щоб син відчував зараз щось подібне? Чи достатньо мене? Гелени, тітки Ніни, Іринки? У нашій родині не залишилося дорослих чоловіків, і я вперше гостро відчуваю не лише власний біль утрати, а й жаль до дитини, яка не знала батька.

У такий вечір хочеться вірити, що це Божа воля, що я впораюся, що мені по силах виховати сина гідно.

Ми сідаємо до столу. Пані мама, як робить це щороку, читає молитву — повну смирення й віри. І в цю мить я відчуваю до неї трохи більше тепла й розуміння.

— Амінь, — після молитви Гелени тихо каже тітка Ніна.

Ми підіймаємо погляди. Я підбадьорливо усміхаюся Іринці — сьогодні вона ще мовчазніша, ніж зазвичай. Сестра ніяково відповідає на усмішку, кидає обережний погляд на пані Бейнар старшу й знову опускає очі.