Розділ 8. Перші самостійні кроки

Ілюстрований журнал «Сучасний Київ»
Київ, серпень 1949 року

Київ. Місто, що живе

Київ не потребує гучних слів. Він не пояснює себе і не змагається за увагу. Це місто, що вміє бути різним — у ранковому тумані над Дніпром, у шумі базарів, у тиші дворів та сходів, витертих тисячами кроків.
Він не хизується величчю — він її зберігає.

Райони

Київ не має єдиного обличчя — він складається з багатьох характерів, що мирно співіснують поруч.

Поділ живе ритмом торгівлі, ремесел і розмов. Тут пахне кавою й свіжим хлібом, а новини розходяться швидше за газети. Кам’яниці зберігають пам’ять поколінь.

Старокиївська гора та Липки — простір стриманої гідності. Дипломатичні будинки, міністерства, затишні вулиці, де кожен крок ніби вимагає рівної постави й зібраності.

Печерськ поєднує державну важливість і духовну тишу. Тут поруч урядові установи, монастирські мури й нові житлові квартали, що поступово змінюють силует району.

Лук’янівка — робоча та жива, з навчальними закладами, лікарнями, невеликими крамницями й дворами, де життя відчувається без прикрас.

Деміївка та Куренівка зберігають напівпровінційний спокій у межах великого міста: городи, фабрики, невисокі будинки й тісний зв’язок між сусідами.

Солом’янка — район залізничників, інженерів, нових родин. Тут місто дивиться у майбутнє — практично й уперто.

Задніпров’я ще тихе, але вже відчутне у київському тілі: дачі, промислові зони, перші плани житлових кварталів, що з часом розширять межі столиці.

Київ не прагне одноманітності. У цьому його сила.

Люди

Київ сьогодні — місто людей справи.
Його мешканці несуть відповідальність за своє життя і місто, розуміють ціну часу й праці, виховують дітей у повазі до порядку та традицій.
У кав’ярнях говорять тихо, але змістовно.
У трамваях читають газети й вдивляються у вікно, ніби порівнюючи власні думки з містом.
Кияни не намагаються справляти враження. Вони просто живуть.

Київ сьогодні

Сьогодні Київ — місто впорядкованого руху та внутрішньої рівноваги.
Він будується, працює, навчається, відпочиває.
Його вулиці чисті, ритм стриманий, погляд спрямований уперед.
Це не місто декларацій.
Це місто, яке знає, ким воно є.

Розділ 8. Перші самостійні кроки

Вранці пані Бейнар не подала й виду, що пам’ятає нашу нічну розмову. І я вже почала турбуватися, що мені доведеться вдатися до рішучих дій, аби випровадити її зі свого дому й життя. Але от яких саме — я й гадки не мала.
Усе це разом із недосипом вибивало ґрунт у мене з-під ніг.

Після сніданку пані Бейнар, як завше, повела Андрійка до школи, а я повернулася в пекарню.

Стояла за прилавком і відчувала, як мляво бурлять у мені емоції — ніби тушкуються на повільному вогні. Я почувалася неспокійно. Можливо, саме це й стало причиною мого критичного погляду на власне дітище — кафе-пекарню. А може, річ була у вчорашній розмові. І я зараз не про свекруху.

Бо коли в кафе зайшли мої постійні гості й завели свої політичні розмови, я раптом згадала холодний погляд і прямолінійне:
«Я б радив замінити назву на щось більш українське».
Тоді я не хотіла показувати, наскільки глибоко слова пана Левковського влучили в ціль, та тепер, наодинці зі своїми думками, подумки з ним погоджувалася.

Думка про те, що моє кафе не має справжньої, власної назви, вперше з’явилася в ресторані Меметової. «Таврія» — у цій назві була вся суть Зухри: її історія, її віра, її коріння. А моя вивіска — наче зірвана вітром і занесена сюди аж із Праги.

Назва «Beckstube» більше не викликала приємних дитячих спогадів, і разом із ранковими переживаннями це додавало ще одну причину для смутку.

— Доброго дня, пані Бейнар, — почувся зовсім поруч м’який чоловічий голос.

Занурена у власні думки, я не помітила, як у кафе зайшов новий відвідувач. І не просто гість, а сам керівник відділу кредитування банку.

— Пане Моляренко, — вмить пригадала я прізвище банкіра й застигла з приклеєною посмішкою.

Здивування швидко змінилося настороженістю: причина його візиту була мені незрозуміла, а перше, що спало на думку, — перевірка, інспекція, скасування кредитного рішення. Усередині все похололо, і посмішка повільно почала сповзати з мого обличчя.

— Пані Бейнар, я тут не у справах, а як гість, — схоже, помітивши мій переляк, поспішив заспокоїти мене чоловік.

— А… рада вітати, — спробувала я реабілітуватися. — Бажаєте кави?

— Не відмовився б, — мовив він так, ніби зайшов не в кафе, а до мене в гості.
— Чорну. Середньої міцності. Без цукру, — додав, помітивши мій запитальний погляд.

У кафе був лише один відвідувач, тож вільних місць вистачало. Сподіваюся, пан банкір не вирішить, що заклад неприбутковий.

Я знову хвилююся. Краєм ока помічаю, як гість обирає стіл біля вікна — мій улюблений. Зосереджуюся на каві. Готувати її я люблю так само, як і всі інші страви. Любов до кухні прищепила мені мама ще з дитинства.
«Шлях до серця чоловіка — через шлунок», — не втомлювалася повторювати вона й балувала мене та тата його улюбленими стравами.