Розділ 7. Пані Бейнар лютує

10 кроків сучасної української пані:

1. Починайте ранок із води й кількох спокійних хвилин біля дзеркала.
   Це надає настрою вашому дню й тонусу вашому вигляду.
2. Завжди носіть рукавички поза домом.
   Вони одразу додають образу шляхетності, навіть у простій сукні.
3. Обирайте силуети, що підкреслюють фігуру, не відкриваючи зайвого.
   Сучасна мода — це стримана елегантність.
4. Тримайте оселю в легкому ароматі чистоти та квітів.
   Це створює настрій і для родини, і для гостей.
5. У розмові користуйтеся «м’яким тоном».
   Спокійні вислови й уважне слухання — риса справжньої пані.
6. Ведіть домашній бюджет грамотно.
   Розумне планування витрат — основа добробуту родини.
7. Не міняйте зачісок занадто часто.
   Чоловіки запам’ятовують жінку з її стилем — не стилем із її змінами.
8. Виділяйте час для читання та саморозвитку.
   Освічена пані завжди має що сказати.
9. Підтримуйте чоловіка у його справах і успіхах.
   Мудрий комплімент у потрібний момент важить більше за поради.
10. Будьте лагідною у ставленні до дітей.
    Доброта матері — перша школа характеру.

Журнал «Пані та Дім»

Київ, №7, липень 1949 р.
Рубрика: «Сучасна Українська Пані»

Розділ 7. Пані Бейнар лютує

— Явилась, — звучить вимогливо. І цей тон… Я вже й забула, як моя свекруха вміла говорити так, що хочеться втягнути голову в плечі.

До знайомства з пані Бейнар я ніколи не чула у свій бік кривого чи голосного звернення, не знала, що таке приниження, осуд, несхвалення. Але вже під час першого знайомства з мамою мого коханого я чітко відчула — я їй не сподобалась. Досі не розумію чому. Об’єктивно: гарне виховання, батьки, за старим звичаєм, дали мені добрий посаг, походжу з поважної родини. Хоча рід занять батька, мабуть, частково пояснює. Пані Гелена була прямолінійна: «Дочка купця — не пара моєму сину».

Хоч Гнат і не зізнався, я знала — його мати була проти нашого весілля. Тож не дивно, що її ставлення до мене не змінилось, а лише загострилось. Коли з початком війни батальйон мого чоловіка відправили на північ Італії, я воліла залишитись у нашій маленькій квартирці в Дрогобичі сама, ніж переїздити до неї у Львів.

Все змінила його смерть. Ми потребували одна одної. Вона стала м’якшою до мене, щиро опікувалась онуком. А я, у своєму горі й самотності, здавалося, могла спертись лише на неї.

Роки йшли, пані Бейнар дедалі більше контролювала мене й Андрія, а я… Я прийняла, що залишилась без чоловіка, сама, і більше не потребувала її задушливої опіки.

Я ризикнула. Переїхала до Києва — до єдиної кровної родички, що ще залишилась, до тітки Ніни. Пані Бейнар не схвалювала, критикувала, давила й ображалась.

— Ти невдячна, дурна авантюристка. Єдине чого доб’єшся — занапастиш сина, — її останні слова перед нашим від’їздом.

І ось уже три тижні вона тут. Живе з нами під одним дахом. І я знову відчуваю цю задуху.

Але тепер справа не тільки в мені. Я бачу, як вона впливає на Андрія. Тож час згладжування кутів пройшов. Тим паче, що отримавши позику в банку, я почуваюсь вільніше.

В одному пані мама права — я маю забезпечити сину гарну освіту. Гнат би цього хотів. Він залишив нам із сином спадок, який я, за порадою пані Бейнар, поклала на депозит на ім’я Андрія. Тоді здавалося, що це добра ідея — забезпечити майбутнє сина. Зараз розумію: сама залишилась на матеріальному забезпеченні свекрухи. І якби не спадок батьків, у мене не було б стартового капіталу на пекарню. Та де там, не було б грошей навіть на переїзд до Києва. Ох, яка я наївна дурепа.

Але це в минулому. Час ставати відповідальною. А це означає — сподіватися лише на власні сили й зважено приймати рішення. А для цього пані Бейнар має піти.

— Доброго вечора, пані мамо, — вітаюсь ввічливо, проте холодно.
— Чому ще не спите? — ніби не помічаю її настрою.

Свекруха аж повітря ротом хапає від здивування, але швидко бере себе в руки, повертаючи тон і поставу.

— Як я можу спати, коли ти не ночуєш вдома? — тьмяне світло абажура на столі відбиває химерні тіні на стіну за її спиною. Виглядає трохи лячно.
— Зараз лише ледь за північ, тож сподіваюся, я встигну трохи поспати, — що малоймовірно, враховуючи її запал, мою рішучість і необхідність відкрити пекарню вчасно.

— Ось як ти заговорила? А я знала, що так буде. В тобі ж ні грама гідності чи породи. Ледь з’їхала від мене, а вже когось собі знайшла?!

Спочатку не розумію, про що мова, але коли усвідомлюю сенс слів, мене переповнює обурення.

— Як ви смієте? Як могли подумати… сказати, що я… — мені бракує повітря в легенях. І добре. Бо хочеться кричати не стримуючись, а за стіною спить Андрійко.

— А що це не так? Звідки в тебе гроші на пекарню? Я говорила з твоєю тіткою, вона сказала, що не допомагала тобі грошима.
— Це спадок батька, — кажу з викликом, — що не врахували? Забули, що я не бідна родичка?!
— Чому раніше не говорила? — трохи тушується, та ще тримається.
— А мала?
— Ти кілька років жила на повному моєму забезпеченні, маючи власні кошти, — в голосі свекрухи прослизають істеричні нотки.
— Коли ви мені це пропонували, — виокремлюю це слово, — використовували зовсім інші слова, мамо.