Розділ 6. Стережися Червоного Лева

Колонка в журналі «Нова Україна», грудень 1945 року
Київ. Відкриття клубу «Червоний Лев»

Київ ще дихає сурмами війни: не минуло й місяця, відколи завершилась італійсько-німецька кампанія, а місто вже шукає спосіб повернути собі життя. І саме в такому напівтемному післявоєнному диханні вчора відчинився новий клуб — «Червоний Лев». Не просто заклад, а сміливий жест: нагадування, що культура живе навіть тоді, коли світ хитається.

«Червоний Лев» називають авангардним не дарма. У підвалі — простір для експериментів молодих художників. У барі — коктейлі з назвами «Київська ніч» і «Левова кров». У повітрі — обіцянка, що вечори тут будуть не схожі один на інший.

У час, коли всі ми втомилися жити лише зведеннями фронту, відкриття такого місця звучить як тихий, але впертий жест: Київ не тільки вистояв — він знову сміливо мріє. Клуб «Червоний Лев» відкрито. І місто давно потребувало саме цього.

Розділ 6. Стережися Червоного Лева

У повітрі стоїть запах дорогих цигарок, лаку для волосся, трохи кави й бурбону. І ще — легкий шлейф імпортних парфумів, що тягнеться за жінкою в чорній сукні з відкритими плечима, коли вона проходить повз.

Озираюсь довкола, роздивляючись у напівтемряві барну стійку з темно-зеленого мармуру, блискучу начищену підлогу, що ловить тіні офіціантів, які граційно рухаються між столиками з тацями страв і коктейлів у довгих склянках. У центрі зали — кругла сцена. Навколо неї розкидані столики з низькими червоними абажурами. За ними сидить строката публіка: юнаки в чорних светрах із гострими плечима, дами у вечірніх сукнях поруч із кавалерами в дорогих костюмах, групки молоді наче після роботи, і навіть літній чоловік у вельветовому піджаку, з ледь помітним слідом від окулярів на переніссі й чорнилом на манжеті.

Запахи, звуки, блиск розкоші трохи засліплюють. Я надто давно не була в таких місцях і відчуваю, що мені забагато вражень одразу.

Переводжу погляд на своїх супутниць. Ми сидимо за таким самим столиком, як і всі. Не перший ряд, але й не зовсім тінь. Марта крутиться на стільці, жадібно ловить кожну деталь — вона вже пише цю колонку в голові. Зухра, навпаки, спокійно п’є чорну каву, ніби все це їй давно звичне. Я поправляю зачіску й тягнуся до вузького келиха з рейнським напівсолодким. Концентруюся на смаку вина, на тій теплій хвилі, що повільно розтікається тілом.

— Дівчата, я така вам вдячна, що ви прийшли зі мною! — вигукує Марта й піднімає свій келих із French 75.

Ми чокаємось. Я беру канапку з вершковим сиром і зеленню. Зухра — з копченою рибою. Марта знову круть-верть головою.

— Я навіть не думала, що тут так… авангардно, — нарешті знаходить слово.

— Подружки мої казали, але їх сюди водили чоловіки чи наречені, — Марта червоніє й швидко пригублює коктейль.

На сцені грає джазовий оркестр. У глибині зали танцюють пари. Мої ноги під столом тихенько відстукують ритм. Дивно, але я давно не відчувала такого бажання танцювати. До весілля я часто ходила на танцювальні вечори — уваги кавалерів ніколи не бракувало. Уже у шлюбі ми з Гнатом теж відвідували вечірки в офіцерському домі; він був не проти, щоб мене інколи запрошували його товариші. А потім — вагітність, війна, його смерть. І все обірвалося.

Іноді здається, що моя молодість пройшла надто швидко. Непомітно я з юнки стала молодою вдовою з немовлям. І тому зараз, тут, я ніби повернулась у ті безтурботні дні.

Музика стихає. На сцену виходить конферансьє в чорному смокінгу й бордовому метелику, з лакованими туфлями. Гладко зачесане волосся блищить. Він обводить поглядом зал, грайливо посміхається і тільки тоді схиляється до мікрофона.

— А зараз… трохи теплого сміху для теплої публіки. Прошу зустрічати — Ю-рія Ти-мо-шен-ка*!

Оплески. На сцену виходить стрункий чоловік років 35–40 у темно-сірому костюмі. В руках — блокнот.

— Добрий вечір… Бачу, всі трохи втомлені. Ну правильно: п’ятниця — день, коли хочеш кинути все, але кидається тільки піджак на крісло.

Я відпиваю вина й відчуваю, як з мене спадає тривога.

— От кажуть: життя налагоджується. Налагоджується… Раніше на базарі торгувалися: “Дайте дешевше”. Тепер кажуть: “Дайте не зелене”.

Легкі смішки.

— Після війни всі чоловіки ніби трохи присіли…
— На побаченні спина рівна, ноги сильні. А щойно попрощалися — одразу згадують, що “спина болить”.

Зал регоче.

— А жінки навпаки. На побаченні — тиша, витонченість. А після — “Йди сюди, піднеси, постав, не впусти, та Боже ж ти мій…”

Зухра посміхається, Марта вже щось нотує в блокнот.

Наостанок Тимошенко підходить ближче до сцени, знижує голос:

— Кажуть, сміх продовжує життя.
— То смійтеся, люди добрі. Бо ніщо так не лікує серце, як хвилина, коли воно забуває, що боліло.

Мені здається, що останні слова адресовані мені. Я плескаю гучніше за всіх.

— Завтра ж напишу колонку! Редактор упаде від щастя! — стрекоче Марта.