Розділ 5. Подруги

Газета «Світло», 1953 рік
Рубрика: Суспільство і праця
Авторка: Марта Левкович

Жінка в бізнесі — між обов’язком і покликанням

Коли я була дитиною, у нашій родині слово «бізнес» вимовляли з обережністю. Чоловіки радились, жінки подавали чай. Та в нові роки, що прийшли після війни, ми бачимо зовсім іншу картину: у конторах, фабриках і торговельних домах дедалі частіше поруч із чоловічими підписами з’являються жіночі.

Жінка ХХ століття вже не лише берегиня дому, а й активна учасниця господарського життя. І не тому, що мусить — а тому, що може. Українки, як і їхні сестри в Європі, опановують бухгалтерію, керують виробництвом, засновують приватні майстерні, працюють у торгівлі.

Але кожен крок у цій сфері — це виклик. Ми звикли до ідеї, що жінка «допомагає», а не «керує». І саме тут криється найтонша різниця між зовнішньою участю і справжньою рівністю. Бо рівність не в тому, щоб жінка стала схожою на чоловіка, а в тому, щоб її голос мав вагу — у нараді, у контракті, у планах на майбутнє.

Я не раз спостерігала, як наші співробітниці, молоді інженерки й бухгалтерки, вносять у справу щось, чого не вистачає багатьом підприємцям-чоловікам — увагу до деталей, такт і людяність. Бізнес без людяності — лише механізм. Бізнес із людяністю — рушій розвитку.

Ми стоїмо на початку великого процесу. І, можливо, через двадцять років ніхто не дивуватиметься, побачивши ім’я жінки в засновницькому списку фабрики чи банку. Бо жінка, що вміє поєднати розум, серце і дію, — це не виняток, а приклад того, якою стає нова Україна.

Розділ 5. Подруги

— Ти так нічого й не сказала про статтю, — зауважує Марта, комкаючи в руках рукавички.
— Хороша стаття, — відповідаю неуважно, бо зараз не час і не місце. Але коли бачу, як опускаються її тендітні плечі, швидко додаю: — Мені справді сподобалась. Тобі вдалося зберегти рівновагу між фактами й теплою подачею.
— Правда? — очі Марти спалахують від компліменту, та я не встигаю продовжити думку.

— Пані, прошу, — до нас підходить секретарка й відчиняє двері до кабінету з табличкою: «Володимир Моляренко — керівник відділу кредитування».
— Вибачте, що змусив чекати, — звертається до нас чоловік у сірому костюмі. Він виходить нам назустріч і запрошує присісти на диванчик.

Після всіх моїх відвідин банків цей, на Липках, здається зовсім іншим. А може, справа в тому, що цього разу я прийшла не за протекцією вдови покійного інспектора, а з рекомендацією доньки засновника одного з найбільших електротехнічних концернів країни.

— Пані Левкович, чим можу допомогти? — чемно звертається він, але погляд його уважний, оцінювальний.
— Я тут, щоб підтримати й поручитися за близьку подругу, — голос Марти рівний, спокійний, але новий для мене. У ньому зникла грайливість, натомість з’явилась гідність і впевненість.
— Пані Бейнар — власниця кафе-пекарні на Подолі. Це дуже перспективне місце. Можливо, ви читали про нього в моїй колонці, — на мить Марта усміхається, — Їй відмовили у кредитуванні, але, гадаю, ваш банк зробить обґрунтованіші висновки.

Мені ніяково, але намагаюся не показувати цього. Мені потрібні гроші. Я мушу повернути вкладений спадок, щоб почуватися вільною. І мені пощастило, що саме Марта — та сама кореспондентка, що брала в мене інтерв’ю, — виявилась спадкоємицею промислового магната й вирішила допомогти. Просто так.

Тож я тут. У кабінеті начальника кредитного відділу першого приватного банку на Липках.

— Я слухаю вас, пані Бейнар, — зосереджує на мені погляд пан Моляренко.

На мить гублюсь, ковтаю клубок у горлі, а тоді починаю говорити — про себе, бізнес, маленькі успіхи й гарантії, які можу надати. Ловлю його погляд: уважний, серйозний, без тіні зверхності чи поблажливості, яку я вже бачила у його колег.

Ось як це — коли тебе сприймають як рівну. Як людину, не як жінку, що просить милості.
Я натягнута, мов струна фортепіано. Не можу розтиснути пальці, не можу посміхнутись. Зараз вирішується доля моя і мого сина.

Марта тим часом, мов досвідчена ділова партнерка, звертається до пана Моляренка:
— То що скажете, пане Володимире, яка сума кредиту буде доречнішою? І які відсотки ви можете запропонувати?

Його пальці відстукують тривожний ритм по столу. Він думає. Вагається? Я ловлю його погляд і чую відповідь. Ноги м’якнуть. Добре, що я сиджу.

Через годину виходжу на вулицю й вдихаю повітря на повні груди. Гул трамваїв і тролейбусів, клаксони, людські голоси — усе здається гострішим, живішим.
«Кредит на три роки зі ставкою сім відсотків». Я й мріяти не могла.

Тепер мені вистачить і на освіту Андрійка, і на розширення асортименту в кафе.

Марта щось жваво розповідає поруч, а я вже планую: весною орендую ділянку в парку — продаватимемо здобу й каву.
— Дешевий хліб для качок… маленькі булочки, які зручно їсти… точно, «захер»! А кава… треба продумати, як це організувати, — думаю вголос, навіть не помічаючи, як віддаляюсь у свої мрії.