Рохділ 4. Син

Вирізка з книги «L’éducation du cœur et de la volonté» (“Виховання серця і волі”)

авторка — мадам Еліз Дюваль, Париж, 1946 рік

«У шість років дитина вже не лише повторює, але й розуміє. Це вік, коли формується воля, і завдання матері — навчити її меж.

Хлопчик шести років — це майбутній чоловік у найчистішій формі: чутливий до справедливості, але водночас схильний до впертості. Його не можна ламати — лише скеровувати.

Він має відчувати, що мати вірить у його силу. Коли вона дозволяє йому робити маленькі справи самостійно — застібати пальто, поливати рослини, нести свій портфель — вона виховує не лише слухняність, а гідність.

Хлопчик, який у шість років відчув, що його праця має значення, у тридцять буде чоловіком, здатним підтримати інших.

«Не карайте за помилки — пояснюйте. Але не відмовляйтеся від вимог. Любов без меж породжує слабкість, вимогливість без любові — страх.»

Розділ 4. Син

Тримаю Андрійка на руках — він сонно вовтузиться, а я з усією рішучістю простягаю його Гнату, щоб батько поцілував сина перед розлукою. Це була наша сімейна традиція.
Гнат повертає мені сина, цілує його й дивиться на мене з поглядом, у якому змішані смуток, провина й щось іще… щось рішуче й водночас відсторонене.
Серце калатає від тривоги, я хапаю його за руку й шепочу:
— Не йди.
Та він мене вже не чує. У моїй руці — замість теплої долоні — лист. А його самого більше немає поруч. Мені навіть не треба розгортати конверт, щоб знати, що там написано. Я вже читала цей лист безліч разів… але все одно відкриваю — і чую свій крик. Так кричить підбита птаха. Так кричить невіра й біль.

Різко прокидаюсь і озираюся навколо. Знаю — це був сон. За останні п’ять років він сниться мені часто, ніби караючи за те, що в ту останню хвилину серце не відчуло тривоги. Що коли отримала чорного листа, не кричала. Тож тепер не боюся, що розбуджу когось — біль сидить надто глибоко, щоб вирватися назовні.

Проводжу рукою по волоссю, тягнуся по халат і встаю. Перше — розтопити піч у вітальні. Потім — умитися, вдягтись, взутись і піти до пекарні. Надворі ще сіро й вогко — ніч тільки відступає перед днем.

Розпалюю піч, починаю місити тісто для штруделя. Це довго, потрібно, щоб стало еластичним, тож працюю наполегливо. Ці ритмічні рухи замінюють мені гімнастику й вивітрюють думки. «Має тягнутись, як хустина» — ось що зараз головне.

Коли тісто готове, даю йому «відпочити» і беруся за жовтки — розтираю їх із цукром, збиваю білки, з’єдную, виливаю у форми й ставлю в піч. Це майбутні «Захери». Потім змінюю їх на штруделі, а далі — брецелі, попередньо зануривши їх у кип’яток із содою. Робота кипить, рухи відточені до автоматизму, і це, як завжди, заспокоює.

Я колись читала в журналі про буддійських монахів і медитацію. Думаю, що моє приготування — теж медитація. Бо коли все готово і я розкладаю під скляні ковпаки свої вироби, то відчуваю тихе вдоволення.

Та воно швидко зникає, щойно повертаюся додому. Дивно, як швидко квартира, що колись була місцем сили, перетворилася на простір, з якого хочеться втекти.
Пані Бейнар старша живе з нами вже другий тиждень. Спочатку я сподівалась, що тіснота квартири й відсутність куховарки змусять її поїхати або бодай скоротити візит. Та ні. Гелена чудово освоїлась: з життям у моїй спальні, з моїм куховарством і зайнятістю в кафе.
А я змирилась із сном на канапі, подвійною кухнею — вдома й на роботі — і головне, з постійною присутністю любої родички.

Розпалюю піч і готую сніданок: вівсянку, яйця, сосиски. Чую кроки — Гелена й Андрійко прокинулись. Викладаю сніданок, додаю свіжі круасани.
На кухню заходить син, похмурий.
— Доброго ранку, синку, — намагаюсь усмішкою підбадьорити його.
Він лише киває й сідає за стіл.

Сама я поки стою, чекаю пані Бейнар старшу. Вона заходить на кухню рівно о восьмій. Вітається й сідає за стіл. Я наливаю нам каву, Андрійку молока й теж приєднуюсь до сніданку.

— Після школи у тебе додаткові заняття з паном Алексапольським, — нагадує Гелена й додає суворо: — Перед тим як їсти, поріж сосиску на менші шматки. Валентино, дай йому ножа.
Я беру ніж, хочу допомогти синові, але під її поглядом зупиняюсь і просто передаю інструмент.
Стискаю виделку так, що метал врізається в пальці. Не можу підняти очей, хоча чую, як син старається.
— Так значно краще, — схвально каже Гелена.

Сніданок закінчується в тиші. Вона йде збиратись, Андрійко складає посуд.

— Успіхів у навчанні, синку, - намагаюсь перехопити його погляд, але безрезультатно.
— Бувай, мамо.
Йде. Його «бувай» — сухе, байдуже.
Мені боляче бачити, як він віддаляється. Але що я можу зробити?

Я погодилась із Геленою щодо ліцею, додаткових занять. Вона взяла все під свій контроль — фінансово й організаційно. І хоч мені важко, мушу визнати: за ці два тижні я справді встигаю більше. Дитина під наглядом – я можу спокійно працювати. Іринка приходить перед самим відкриттям, пече хліб і пиріжки, пообідді замінює мене біля прилавка, а я можу піднятись в квартиру, зварити обід й трохи відпочити. З третьої працюю в кафе сама, закриваю, прибираю і спокійно йду додому. Готую вечерю. Спілкуюсь з родиною за чаєм й відпочиваю.