Розділ 3. Пані Бейнар

Альманах «Нова Україна», 1927, випуск ІІ

Рубрика: Історія возз’єднання Західної України

Приєднання Галичини, Волині та Закарпаття (1920 р.)
У 1920 році Західна Україна — Галичина, Волинь та Закарпаття — приєдналася до Української Республіки під гетьманством Павла Скоропадського. Австро-Угорщина поступилася цими землями, прагнучи послабити Московію після революції 1917 року.

На місцях панував потужний порив до возз’єднання: у Львові, Тернополі, Станіславові, Луцьку та Ужгороді формувалися культурні осередки та підпільні газети, а локальні повстанські загони протистояли проросійським агентам та залишкам австрійських гарнізонів.

Ці події зміцнили національну самосвідомість і стали основою інтеграції Західної України в державні структури.

«Наші осередки давали людям віру у єдину Україну» — спогад учасника підпільного руху.

Після перевороту 1925 року на чолі з Симоном Петлюрою Україна трансформувалася у президентсько-парламентську республіку, заклавши основу модернізації та державотворення.

Примітка редакції:
Матеріал підготовлено в межах серії «Нова Україна після війни».

Розділ 3. Пані Бейнар

— Україна могла б стати перлиною Дунайської федерації*, — лунав голос чоловіка гучніше, ніж годиться в публічному місці. — Згадайте хоча б фрески Ланге**.

Хоча, варто відмітити, я вже почала звикати. За той час, як депутати націонал-демократичної партії вибрали моє кафе для своїх позафракційних зустрічей, галас став частиною звичного тла.

— Від одного ярма в інше, — почула зневажливе від іншого пана.
— Остапе, ти не правий, — спокійніше обізвався ще один. — Шлях України, як завжди, — маневрування між кайзером, Габсбургами й султаном.
— І про заокеанську країну не забудь, Дмитре, — долинув глузливий голос. — Цей Мелрой*** хоч і прихильник «обережної участі у світових іграх», проте, щоб протистояти Японії, шукає вигідних торгових зв’язків у Європі.
— І це після підтримки Італії! — обурився хтось, та його швидко перебили:
— А що, по-вашому, двоголовий орел уже остаточно звернув свою ліву шию? — пролунало агресивно. — Те, що нащадок Романова-молодшого перестав відкрито виголошувати претензії на «історичні землі», не означає, що він про них забув. Ані він, ані хтось із вищої армійської ради. Хай московити й здались під тиском Вільгельма й Карла****, хай відпустили Україну, — переконаний, за першої нагоди згадають про «історичну справедливість».
— Вибіркову, — підтакнув один із чоловіків, що не входив до їхньої компанії, але, схоже, уважно слухав.

Я внутрішньо погодилась із останньою реплікою. Вся решта розмови давно вже сприймалась як звичний шум. Їх було шестеро — осередок націонал-демократичної партії на Подолі. Вони приходили щодня на каву й розмовляли так, ніби влаштовували публічні диспути. А може, просто перевіряли, як їхні ідеї сприйматимуть інші відвідувачі. Та, як не дивно, саме з їхньою появою клієнтів побільшало. Отакі парадокси.

Я тішилась. Вони створювали моєму кафе репутацію інтелектуального місця, де можна зустріти поважних людей. За ними потягнулися журналісти, публіцисти, студенти, купці — й навіть молоді панянки.
За прилавком уже звично почувалась Іринка, а я сиділа за одним із вільних столиків, розбираючи рахунки й особисті листи. На жаль, усе приходило на одну адресу. До рук потрапив звичайний конверт із двома марками. Ледь глянувши у верхній кут на ім’я відправника, я відчула тривогу. Інтуїція не підвела: лист саме від неї. Не хотіла відкривати його тут, тож заховала у кишеню. Перевела подих і чомусь сторожко озирнулась. Деякі люди залишають по собі майже фізичний слід.

Після обіду відпустила Іринку й сама стала до прилавку. Студенти заходили на каву й бутерброди — шум, сміх, молодість. До четвертої в мене вже гуділа голова, хоча, здається, не від галасу, а від того листа, що пік мені кишеню.

«От що їй знову треба…» — крутилась нав’язлива думка.
О п’ятій, коли останній клієнт подякував і пішов, я перевернула табличку «Зачинено» і одразу дістала конверт.

Руки трохи тремтіли — й це викликало огиду до себе. Я нагадала собі, як багато вже зробила: отримала дозвіл на відкриття, пройшла ревізії, запустила кафе, яке почало приносити зиск. То чого ж мені боятись жінки, від якої вже ніщо не залежить? Майже ніщо, — поправила себе, згадавши про сина.

Зробила кілька глибоких вдихів і розкрила листа.
Кілька секунд просто дивилась на блиск чорнила. Рядки пливли перед очима, довелось силоміць фокусуватись. Лист був короткий — і це не дивувало. Не було ні запитань про мене, ні про сина. Лише сухий зміст, який вибив із мене ґрунт під ногами.

Та як би не боліло, я все ж узялась до прибирання. Кафе не можна залишати брудним.

Йшла додому, ледве пересуваючи ноги — не від утоми, від новин.
І коли у вітальні побачила Андрія з Іринкою, схилених над атласом, не стрималась і, замість привітання, сказала:
— Андрію, через тиждень приїде бабуся.

Увесь тиждень я була сама не своя. Навіть успіхи кафе не приносили радості. Я чекала — і готувалась до приїзду «любої» родички.