Розділ 2. Осередок

Вирізка з журналу “Le Monde Illustré” (Париж), №9, вересень 1949 року
Український феномен: Сергій Левкович — спадкоємець честі та нової Європи

У просторому кабінеті на Банковій, де з вікон видно куполи Михайлівського собору, пан Сергій Левкович приймає нас у бездоганному сірому костюмі. Його манери — віденські, а усмішка — київська: тепла, стримана, трохи іронічна.

Для Європи він — взірець українського “старого гроша”, людина, що не лише накопичила, а й створила багатство. Засновник концерну Levkovich Industries, колишній офіцер інженерного корпусу, Левкович починав ще у двадцятих — із виробництва електротехнічних компонентів, що постачалися для залізниць і лікарень. Під час війни 1942 року його заводи забезпечували союзні війська енергетичними системами, а після неї — відновлювали інфраструктуру Центральної Європи.

«Я завжди вірив: незалежність — це не гасло, а економіка», — каже він, розглядаючи ескіз нової київської електростанції, яку фінансує його концерн спільно з австрійськими партнерами.

Його син, Ігор Левкович, сьогодні — один із найперспективніших політиків молодої республіки. У Києві його вже називають “новим голосом Республіки”. Та в Парижі, Лондоні й Берліні все ще переконані: без старшого Левковича не було б молодшого.

У Європі таких родин небагато — де капітал і репутація злилися з ідеєю державності. Ім’я Левковича стало синонімом українського модерну: стабільного, упевненого, європейського.

Редакційна довідка:
Матеріал підготовлено в межах серії «Нова Європа після війни». Кореспонденти “Le Monde Illustré” відвідали Київ, Львів та Одесу, щоб показати економічне та культурне відродження молодої української республіки.

Розділ 2. Осередок

Недільна служба добігає кінця. Спів хору знову приносить спокій у душу. Лунає «Отче наш», і я краєм ока стежу, щоб син хрестився правильно. Ловлю його погляд — він серйозний, зосереджений, — і схвально киваю.

— Я ще до батюшки підійду, чекайте на вулиці, — як завжди наприкінці служби каже тітка Ніна й відходить.
Я з Андрієм та Іриною виходжу на двір.

Монастирське подвір’я дихає холодом і вогкістю. Розвертаємось до церкви обличчям, тричі осіняємо себе хресним знаменням і лише тоді йдемо до черниць по проскури — маленькі освячені хлібчики. Вітаємось із знайомими, залишаємо пожертву монастирю. Сирість швидко пробирається до кісток, попри пальто й хустку, але я стараюся не подавати виду.
Коли до нас підходить тітка, теж вітаючись дорогою з усіма, ми ще раз хрестимось і рушаємо на обід до неї.
Їхня квартира недалеко від Флорівського монастиря, тож йдемо вузькими вуличками. Зелені куполи поволі ховаються за дахами будинків.

Покійний пан Конончук добре подбав про своїх жінок — залишив гарний дім на Контрактовій площі. Але тітка, розважлива як завжди, вирішила вкласти успадковані кошти у склади біля річки, а будинок здати в оренду.
Чи то ділова жилка діда-купця, чи звичайна ощадливість, а може й скупердяйство — не знаю. Навіть домашніх помічників вона не тримала, хоч могла б.
«Нащо? — казала. — У мене ж дочка підростає. Ще люди скажуть, що виховала білоручку».

От і сьогодні, за недільним звичаєм, сідаємо за накритий Іринкою стіл. Квартира більша за нашу. У вітальні — масивні меблі з темного дерева, в центрі великий овальний стіл. Ми їмо борщ із пампушками.
У кімнаті тепло й світло, важкі гардини відсунуто. На стіні — репродукція Боровиковського «Портрет М. І. Лопухіної» в позолоченій рамі. У червоному кутку, на столику, накритому вишитою серветкою, стоїть ікона Миколи Чудотворця, біля неї горить лампадка з червоного скла.

Говоримо про дрібниці, знайомих, яких бачили сьогодні на службі. Ірина виносить ще теплі пироги зі сливами, розливає узвар.
— Іринко, твої пироги найсмачніші, — щиро каже Андрій.
Дівчина ніяковіє, а я підтримую сина — це чиста правда. Саме тому в мене таких булочок і нема в асортименті.
— А підеш до мене працювати? — не втримуюсь.

— І скільки ти їй платитимеш? — миттєво гасить мій ентузіазм тітка. І я розумію її: знає, що за два тижні я ледь вийшла в нуль і тішилась, що не в мінусі.
— Мамо, які гроші, ще й у такий день! — заперечує Ірина. — Ми ж сім’я. Сама ж мені нещодавно приводила приклад родини Лейбовичів.
— То євреї тримаються купки, бо мусять*, — суворо відповідає тітка.
— Це не привід не взяти з них приклад.

— А за Андрійком хто приглядить? — переходить вона на нову тему.
— Я можу і сам… — починає син.
— Він міг би чекати мене в кафе… — кажу одночасно.
— Ще чого! — різко обриває тітка. — Щоб молодий пан ошивався біля кухні, як якась голота!

Піджимаю губи. Образа пече, але я мовчу.

— Ти так і не розказала, чому тобі відмовили в позиці, — не відступає вона.

Неприємна тема. Я обійшла всі банківські контори взаємного кредитування на Подолі — й скрізь чула одне й те саме: «Ваша справа не виглядає надійною». Але я знала: будь я чоловіком, відповідь була б інакшою.

— Вашого покійного чоловіка всі згадують із повагою, а от позику мені надати не можуть, — підсумовую.