Розділ 1. Відкриття

Витяг із «Атласу політичного устрою Європи. Видання 1949 року, Женева»

«Україна (Ukraina) — держава у Східній Європі, що сформувалася після Першої світової війни внаслідок розпаду імперій Центрально-Східного регіону. Межує з Польщею (членом Дунайської федерації), Румунією, Угорщиною та Російським царством. Столиця — Київ.

До складу держави входять історичні землі Наддніпрянщини, Галичини, Волині, Поділля, Слобожанщини, Донбасу і Чорноморського узбережжя. Кримський півострів має статус автономії, населеної переважно кирима́ми (кримськими татарами), із власним парламентом та офіційним визнанням культурної самобутності.

Спочатку об’єднана у 1920-х роках у межах конституційної монархії, Україна згодом еволюціонувала у парламентсько-президентську республіку. На 1949 рік чинним главою держави є п’ятий президент Марко Кравченко, обраний у 1947 році. Україна має розвинене сільське господарство, потужну промисловість у Донецькому та Харківському регіонах і відіграє ключову роль у системі безпеки Східної Європи.»

Розділ 1. Відкриття

У кімнату потроху проникають перші ранкові промені: обережні, сірі. Їм нелегко дістатися до першого поверху моєї пекарні, та для мене це знак — час завершувати приготування. Ще раз начисто протираю й натираю до блиску гасову піч. Підхоплюю тацю з останньою порцією круасанів, вдихаю їх запаморочливий аромат і рішуче стискаю губи. У мене все вийде.

Правою рукою тримаю тацю, лівою відчиняю двері до залу. Тут теж блищить усе: шахматна плитка на підлозі, прилавок із темного дерева, кришталева люстра. Це кафе-пекарня — втілення моєї мрії.

Коли мені було дванадцять, ми з родиною провели літо в Європі. Тато захоплювався Австро-Угорщиною, мама мріяла про Париж. Тоді ми побачили Відень, Прагу, Рим, Париж, Берлін — подорож, що подарувала мені найяскравіші дитячі спогади і найамбітніші мрії. Сьогодні одна з них збудеться. Шкода, що батьки вже на небесах… але я хочу вірити, що вони дивляться на мене й пишаються.

Ховаю круасан під скляний ковпак, поправляю вазу на вітрині, відступаю збоку — дивлюсь на зал наче покупець. Усе гарно й симетрично: штруделі, брецелі, тістечка «Сахер», круасани під ковпаками. Позаду виблискує металева німецька плита з кавоваркою й сотейниками — запах свіжої кави має створювати відчуття затишку. Провожу рукою по спинці стільця. Гарнітур з того ж дерева, що й прилавок, креденс-шафа з білим фарфором. На столиках вазочки з білими трояндами. Все виглядає вишукано, як я і мріяла.

Затримую погляд. Затамовую подих. Стискаю кулачки. Прикриваю очі. Рідко молюся, але зараз…
— Боже, якщо ти мене чуєш, допоможи. Ти ж знаєш, як мені це потрібно.

Жену геть тихий голос, що шепоче: «Ти стільки у мене забрав, ти мені винен». Стираю кілька сльозинок і піднімаю підборіддя.
— Все вийде. Мусить.

Вимикаю світло й виходжу надвір.

До відкриття ще година. Обходжу дім, піднімаюсь на другий поверх, у нашу маленьку квартиру. Тут темно й прохолодно. Я не запалюю світла, лише розсуваю масивні штори. Осінь уже дає про себе знати, але грубку ще не розпалюю — хіба чавунну плиту для їжі.

Йду до кімнати Андрійка. Син згорнувся клубочком під пуховою ковдрою. Моє янголятко. Затримую погляд на його світлому волоссячку й гачкуватому носику. Шкода, але мушу будити.
— Андрійку, вставай. Скоро Іринка прийде.

Він повільно розплющує очі, тре кулачками.
— Доброго ранку, мамо.
— Доброго, синку, — гладжу його по голові й додаю суворіше: — Мершій.

Андрійко слухняно встає. Я йду на кухню, певна, що далі він упорається сам: вмиється, почистить зуби, одягнеться. На свої шість він уже самостійний хлопчик.

На кухні все роблю завчено: розігріваю молоко, ріжу булочки, мажу маслом, крапаю трохи повидла з пекарні. Син швидко справляється з ранковими справами й сідає снідати. Я ж нервово позираю на годинник. Їсти не можу, каву вже пила внизу.

Стопою стукаю по підлозі — надто голосно. Дзвінок у двері рятує від цього.
— Іринка вже прийшла, доїдай, — кажу на ходу.

Так і є. Моя троюрідна сестра, випускниця гімназії. Вона і тітка Ніна — єдині мої рідні в Києві, моя підтримка. Без них я не зважилась би переїхати з Дрогобича.

— Привіт, Іринко, — вітаюсь із дівчиною.
— Андрію, хутчіше! — кличу сина, хоч і знаю: він уже бере речі й іде до передпокою. Цілую його в щічки й випроводжаю обох.

— Успіхів тобі, — наостанок встигає сказати мені сестра, а син мить повагавшись, стрімко мене обіймає.

— Удачі. Люблю тебе.

— І я тебе, сину, — цілую його в маківку і відпускаю.

Зачиняю за ними двері й одразу кидаю око на годинник — німецька якість не підводить. Часу мало, але метушитися не можна. Метушня веде до помилок.

Швидко вмиваюся, наношу легкий макіяж. Волосся вкладаю у низький вузол на потилиці, пригладжую воском, ховаю під сіточку, закріплюю шпильками й лаком. Вдягаю темно-бордову сукню з білим комірцем, взуваю туфлі. З шафи дістаю накрохмалений фартушок, зав’язую на талії, верх приколюю невидимками. Дивлюся у дзеркало. Рідкісний момент: я задоволена своїм відображенням. Востаннє таке було, коли йшла по позику до банку. Морщусь від спогадів і жену їх геть.