Пролог

Один помах метелика здатен змінити світ. То що вже казати про таку визначну історичну подію, як Перша світова війна? Уявіть світ, у якому переміг Троїстий союз. Німеччина — країна-переможець, що поширює свій вплив на більшу частину Європи. Австро-Угорщина не розпалася, а з часом стала федеративною республікою. Османська імперія зберегла свої колонії. Звучить трагічно й жахливо, але… не для молодої країни, що відродила незалежність у 1918 році під протекторатом Німеччини.

На сході Європи молода держава Україна тримає бастіон цивілізації. Вона не зазнала більшовицького терору; їй невідомі голодомор, репресії, колективізація. Вона не здригається від слова НКВС чи від чорних «Волг», що їздять вночі. Її митці й науковці, хоч і ропчуть через цензуру, живі. Не було розстріляного відродження і не буде шістидесятників. Україна має власну інтелігенцію, державу на чолі з президентом, армію, мову й віру.

Світ, звісно, має свої проблеми. Ленін не отримав влади, більшовизм маргіналізовано. Гітлер десь малює картини, а Італія «народжує» свого Мусоліні — здається, це її доля. У кінці 40-х конфлікт між фашистською Італією та монархічно-націоналістичною Німеччиною стає неминучим. Ті, хто були союзниками, тепер — суперники й вороги. Світ знову поділено, але Німеччина зберегла першість і ключові торгово-економічні зв’язки в Європі.

Україна воювала на боці Німеччини, адже фактично залишалася її сателітом. Саме завдяки цьому після перемоги ми зберегли власну армію та укріпили державність із сильним президентом. На початок 50-х у суспільстві витала ідея: «Німеччина — союзник, але рано чи пізно ми станемо рівними». Свобода не дається легко, але коли інтелігенцію не знищують під корінь кожні двадцять років, а селяни, замість того щоб бути в колгоспному ярмі, формують стабільний середній клас на рівні з робітниками металургійних та машинобудівних заводів, нація дихає легше й вільніше.

Хрещатик не підірвали радянські війська; навпаки, його розбудували, поєднавши українське бароко з німецьким модерном. В повітрі пахне віденською кавою, у пабах п’ють баварське пиво. Люди вдягнені не в сірий однострій, а в елегантні костюми й сукні від Валентино. Головний звук міста — суміш трамвайного стуку та галасу сучасних автівок: «Опель» і «ЗАЗ».

Я народилася в цьому світі й іншого не знаю. Він для мене так само реальний, як для вас — ваш.

Це не ідеальний світ. Багато моїх сучасників, не знаючи якої долі нам вдалося уникнути, хочуть більшого, прагнуть справедливості, якою вони її собі уявляють; полемізують і сперечаються за кухлем пива чи філіжанкою кави до хрипу про помилки минулого та недалекоглядність сучасного. Але… це світ з можливостями.

Я теж маю можливості, незважаючи на те, що я вдова, самотня мати, жінка.
Остання війна забрала мого чоловіка, залишивши мене саму з маленьким сином. Без чоловіка я лишилась опори і підтримки, на одинці з величезним світом.

Можна змінити хід історії. Можна змінити долю цілої нації. Але є те, що не змінюється — біль, страх, самотність. А ще віра, надія й любов. Боротьба між ними ніколи не закінчується.

Я не маю права на помилку. Я не маю права на жалощі. Заради сина. Заради себе. Я знайду й відвоюю своє місце у цьому світі.

Я Валентина Бейнар і це моя історія.

Вітаю вас на сторінках мого нового роману.
Як ви вже здогадалися, це — альтернативна історія. Та попри вигаданий сюжет, я доклала всіх зусиль, щоб вона звучала правдоподібно.
Ця історія стала для мене віддушиною, опорою й надією. Сподіваюся, що й вам, мої читачі, вона відгукнеться.
Буду щиро вдячна за ваші вподобайки та коментарі — книга ще в процесі написання, і ваша думка справді важлива для мене як для авторки.