Новий Рік

Зранку новорічний день почався не з дива, а з будильника.

— Якщо це не повідомлення від Санти з привітаннями, я не встану, — пробурмотіла Мія, не відкриваючи очей.

— Це повідомлення від мене, — почувся голос Максима з кухні. — І воно каже, що кава готова, а якщо ти не встанеш, я її вип’ю сам.

— Це шантаж, — відповіла Мія, але все ж піднялася.

На кухні було тепло й затишно. Пахло кавою, мандаринами й корицею. З колонки тихо грала новорічна музика, і на мить здалося, що сьогодні по-справжньому особливий день.

За вікном сипле сніг, пухнастий, та великими пластівцями. В парку ялиночки всі вкриті білою шубкою, діти з’їжджають з гірки й чути їх сміх. Давно новий рік не був таким казковим, Мія вже й не пам’ятала, коли зима була сніжною, не кажучи про новий рік.

Мія ще кілька хвилин стояла біля вікна, гріючи руки об чашку з кавою. Сніг падав так щільно, ніби небо вирішило використати весь річний запас за один день.

— Ти зависла вже вдруге, — Максим підійшов і сперся плечем об стіну. — Щось сталося, чи ти думаєш, як провести цей день?

— Думаю, як зробити так, щоб він не закінчився дуже швидко, — відповіла Мія. — Мені подобається, коли ранок такий… спокійний.

— Записую, — усміхнувся він. — План мінімум: не поспішати. План максимум: не посваритися через салат.

— У нас ще є час, щоб посваритися, — серйозно сказала Мія. — День довгий.

Вони засміялися. Максим підійшов ближче, обійняв її ззаду, і якийсь час вони просто стояли мовчки, дивлячись у вікно.

— Що робимо першим? — запитав Максим.

— Ковзанка, — сказала Мія, не задумуючись. — Поки є сніг, а не каша.

— Це ризиковано, — зітхнув він. — Минулого разу я виглядав, як олень на льоду.

— Ідеально, — кивнула вона. — По новорічному.

Через годину вони вже стояли на ковзанці в центрі міста. Сніг все падав, але лід був чистий, наче хтось спеціально для них його почистив. Навколо крутилися пари, діти й навіть бабусі з дідусями, які трималися за руки, ніби на першому побаченні.

Максим, вірний своїм словам, з перших метрів підслизнувся і поїхав по льоду: ноги роз’їжджалися в різні боки, руки махали, наче він намагався злетіти.

— Допоможи! — кричав він, хапаючись за Мію. — Я ж казав, що це погана ідея!

— Ти просто не тренувався, — сміялася Мія, тримаючи його за руку. — Дивись на мене. Вільно та легко як лебідь.

— Який там лебідь! Я пінгвін на ковзанах!

Вони зробили кілька кіл, і Максим поступово ввійшов у ритм — тобто перестав падати кожні п’ять секунд. Мія каталася легко, ніби народилася на ковзанах, і навіть робила маленькі піруети, щоб його подражнити.

— Бачиш, — сказала вона, кружляючи навколо нього, — а ти боявся.

— Я не боявся, я реаліст, — буркнув він, але очі сміялися. — Просто готувався до падіння з гідністю. Раптом Мія відчула легку нудоту. Вона зупинилася, тримаючись за бортик.

— Все гаразд? — одразу під’їхав Максим.

— Так... просто трохи нудить. Мабуть, від твоїх танців.

Він засміявся, але подивився уважніше.

— Може, відпочинемо? Глінтвейн, млинці? — запропонував Максим, обережно беручи її за лікоть.

Мія кивнула, хоча нудота вже минула. Але всередині щось змінилося.

Вони зняли ковзани, повернули їх тітці в будці і пішли до кіоску з гарячим. Сніг усе падав, але тепер він здавався м’якшим, начебто пух.

Максим узяв два великі кухлі глінтвейну й тарілку млинців з варенням. Вони сіли на лавку під ялинкою, що блимала різнокольоровими вогниками. Пахло хвоєю, корицею й дитинством, яке ніхто з них не поспішав згадувати вголос.

— Ну що, пінгвіне мій, — сказала Мія, відпиваючи гарячий напій, — визнай: ковзанка була геніальною ідеєю.

— Визнаю, — зітхнув він, облизуючи варення з пальця. — Але тільки тому, що ти мене тримала. Інакше я б уже лежав там, як той Санта, якого ти вчора збила.

Мія мало не поперхнулася глінтвейном.

— Звідки ти знаєш?!

— Ти розповідала уві сні, — усміхнувся Максим. — Щось про мішок, подарунки й мінус у карму. Я подумав: або ти таємно борешся з Різдвом, або в тебе стрес передсвятковий.

Вона засміялася, але сміх вийшов трохи нервовий. Бо вчорашній Санта не був сном. Він був справжній. І його слова — про диво цього року — усе ще десь у голові крутилися, наче та мелодія, яку чуєш раз і потім весь день наспівуєш.

— Він знав моє ім’я, — тихо додала Мія. — І сказав, що диво є.

Максим перестав жувати млинець. Подивився на неї довго, серйозно. Потім обійняв та притягнув ближче.

— Може, й є, — сказав він. — Ми ж не знаємо напевно.

Вони помовчали. Сніг сідав на волосся, на кухлі, на млинці. Десь поруч діти будували сніговика і сперечалися, чи потрібен капелюх відро, чи краще шапка.

Нудота повернулася раптово. Мія відставила кухоль, повільно видихнула й кілька секунд сиділа нерухомо, намагаючись зрозуміти, що з нею відбувається.— Так, — швидко сказала вона, вже підводячись. — План міняється. Ми йдемо додому.

— Так, — швидко сказала вона, вже підводячись. — План міняється. Ми йдемо додому.

Максим здивовано підняв брови й уважно подивився на неї.

— Це вперше, коли ти сама пропонуєш піти з ярмарку, — примружився він. — Мені варто хвилюватися?

— Ні, — Мія зробила паузу. — Або так. Я ще не вирішила.

У магазин вони заскочили «буквально на хвилинку». Хвилинка, звісно ж, не витримала конкуренції з реальністю й розтягнулася майже на сорок хвилин. Мія швидко складала в кошик усе зі списку — і ще трохи більше. Просто було дивне відчуття, ніби так треба. Максим мовчки котив візок і не коментував — він давно знав, що в такі моменти краще не втручатися.

Вдома Максим одразу взявся за салат Буніто. Увімкнув режим шеф-кухаря — того самого, який двічі дивився кулінарні шоу й тепер був переконаний, що цього достатньо для професійного рівня. Філе зашипіло на пательні, кухня швидко наповнилася апетитним ароматом.