Мія і збитий Санта

За день до Нового року, і місто це відчувало. Вітрини світилися, музика лунала з кожного магазину, а повітря пахло кавою, мандаринами й ялинками. Усі щось купували, телефонували, сміялися, нервували. Час поводився дивно — ніби навмисно сповільнювався, даючи кожному шанс дочекатися свого маленького дива.

Усі чекали. Усі — крім Мії.

Вона йшла швидко, майже бігла. Руки були зайняті пакетами з магазинів, які тиснули на пальці й постійно ковзали. Плечі боліли, але зупинятися не хотілося — залишалося ще надто багато справ.

Телефон світився списком покупок:
— шампанське
— салат
— свічки
— подарунок чоловіку

На останньому пункті Мія зупинилася.

— Подарунок… — тихо сказала вона. — Звісно. Як завжди.

Сніг падав густо, красиво й абсолютно байдуже до того, що тротуари слизькі, пакети важкі, а людей багато. Усі кудись поспішали, наче боялися запізнитися не тільки додому, а й у саме свято.

Вона знову рушила вперед, не відриваючи погляду від екрана. Навколо був повний передноворічний хаос. Діти бігали між дорослими, хтось голосно розмовляв по телефону, хтось сварився в черзі, хтось ніс ялинку, яка зачіпала перехожих.

— Артеме, стій! — голосно крикнула бабуся десь позаду.

— Я ж сказала — не бігай!

Артем, років п’яти, промчав прямо перед Мією, ледь не врізавшись у її пакети. Вона різко загальмувала — і в ту ж мить нога поїхала вперед. Тротуар був слизький, присипаний снігом.

— Та що ж за… — не встигла вона договорити.

Вона під слизнулася й врізалася в когось попереду. Бам.

— Ой, вибачте! — автоматично сказала вона, ще не піднімаючи погляду.

 — О-о-ой… — відповіли знизу.

Мія підняла очі й на секунду перестала розуміти, що відбувається.

Перед нею на снігу лежав Санта. Червоний костюм, біла борода, мішок за плечима. Не реклама, не фігура з магазину — живий.

— Я щойно збила Санту, — повільно сказала вона, більше собі, ніж йому. — Це мінус у карму чи вже одразу бан?

Мішок перевернувся, і подарунки розсипалися по тротуару. Коробки, іграшки, цукерки. Діти одразу ж зібралися навколо.

— Диви, подарунки!

— Він справжній?

— Можна взяти?

— Не можна, — спокійно сказав Санта, не встаючи. — Ці подарунки вже мають своїх власників.

Бабуся нарешті підбігла.

— Артеме, відійди! Господи… — вона подивилася на Мію. — Доню, ти як, не сильно забилася?

— Я добре, тротуар дуже слизький, я не навмисно, — розгублено сказала Мія, підняла погляд на Санту і запитала. — Ви як? Нічого не зламали?

— Тільки плани не падати сьогодні, — зітхнув він. — І трохи гідності.

Мія поставила свої пакети поруч, присіла й почала збирати подарунки. Рухи були швидкими, трохи незграбними — їй хотілося якнайшвидше виправити ситуацію, ніби так можна було скасувати сам момент падіння.

— Я дивилася в телефон…

— Бачу, — усміхнувся він. — У цьому місті це небезпечніше, ніж ожеледиця.

Мія усміхнулася.

— А де олені? — не втрималася вона.

— На парковці, — серйозно відповів він. — Штраф виписують. Я ж казав, що мені на п’ять хвилин всього.

Мія засміялася. Легко, несподівано для себе. Уперше за довгий час — не з ввічливості, а по-справжньому.

Коли всі подарунки знову опинилися в мішку, Санта підвівся, обтрусив сніг із кожуха й уважно подивився на неї. Не як на випадкову перехожу — ніби трохи глибше.

— Знаєш, — сказав він, — за традицією я маю вислухати твоє бажання.

Мія знизала плечима, і разом із цим жестом уся її легкість кудись поділася.

— Я не вірю в таке, — знизала плечима Мія.

— А я не вірю людям, які кажуть це перед Новим роком, — усміхнувся він. — То яке бажання?

Щось у ній змінилося. Усмішка зникла, плечі напружилися.

— Моє ніхто не може здійснити.

— Навіть я? — він показово випрямився. — Я ж Санта. Можу здійснити будь-яке бажання.

Мія затримала подих.

— Навіть ви, — тихо сказала вона. — Я не можу мати дітей. Це моя мрія. Але з цим… мені не можуть допомогти ні лікарі, ні надія. Ні ви.

Він не перебив. Просто слухав.

— Знаєш, — сказав він, — у цьому році диво є.

— Хотілось б вам вірити, — пролунало дуже тихо.

Він усміхнувся. А потім підморгнув.

— З Новим роком, Міє.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Моя робота, — відповів він і пішов, залишивши після себе сліди на снігу й відчуття, ніби щось важливе щойно сталося.

Мія ще кілька секунд стояла, дивлячись йому вслід. Потім підняла пакети й рушила додому з дивним відчуттям, ніби цей день запам’ятається надовго.

Вона скинула чоботи, кинула шапку кудись у бік дзеркала (не влучила) і поставила пакети на підлогу. Один одразу ж порвався, і з нього викотилися мандарини.

— Чудово, — тихо сказала Мія.

Вона дістала телефон і набрала подругу. Бо такі події не можна носити в голові на самоті, особливо коли це стається перед Новим роком і ти хочеш вірити в диво, а ще її не покидала думка, що то справжній Санта.

— Алло! — відповіли з першого гудка, голос подруги був гучний. — Сашо, не штовхайся!

— Я щойно збила Санту.

— …Що?

— Підслизнулася. Він упав. Подарунки — скрізь.

— Так, стоп. Я зараз. Ні, це не твоє! — чути було дитячий сміх і якісь хлопки. — Ти жартуєш?

— Хотіла б. Він лежав на снігу й жартував про парковку для оленів.

— Міє, я тебе обожнюю. Ти навіть у передноворічний хаос вмієш потрапити красиво.

Мія пройшла на кухню, ввімкнула світло, сперлася на стіл.

— Я дивилася в телефон, діти бігали, бабуся кричала на онука… і я поїхала. Просто — раз, і я вже лежу разом із ним майже.

— Разом із Сантою, — уточнила подруга. — Непогано закінчується рік.

У трубці щось гупнуло.

— Сашо, не можна міряти шолом на кота! — пауза. — Вибач. Продовжуй.

— Він сказав загадати бажання.

— А ти що?