Глава 15. Запрошення на побачення

Глава 15. Запрошення на побачення

Таміла

Коли ми з босом повернулися до офісу, Романа ніде не було. Я вже зробила висновок, що я обізналася й мені чоловік лише привидівся. Адже буває так, якщо про когось багато думаєш, то він може тобі привидітися. От тільки питання в тому, чому я так багато думала про Романа? Адже ясно розуміла, що мені подобався Ігор. Схоже, я просто хвилювалася по-людськи за Романа або… Або просто заплуталася.

Виконуючи чергове завдання Ігоря Миколайовича, я пішла до відділу кадрів. Потрібно було дізнатися певну інформацію про декількох осіб, щоб написати звіт. Як виявляється, в мене багатофункціональні обов'язки, на фоні яких я маю ще й звітувати про підлеглих директора. Але робота є робота, як каже сам Ігор Миколайович, тому мушу її виконувати. 

Тримаючи папку в руках, у якій лежать цінні папери про працівників компанії, я поверталася назад у свій кабінет. Але в коридорі несподівано на мене знову накотило моє видіння. А може й ні…

Чоловік несподівано відкрив переді мною двері і я вдарилася головою. Від удару руки ослабли і папка випала з моїх долонь. Всі документи розлетілися по коридору. Я схопилася за місце удару, відчуваючи біль на чолі. А Роман стоїть навпроти мене і пропалює своїм поглядом мою постать.

– Ти!? – обурилася я. – Ти слідкуєш за мною?

– Вибач. Я всього лиш виходив з кабінету. Не знав, що ти так близько ходиш біля дверей. Вибач. Сильно болить? – доторкнувся до мого чола, а мене в цей час наче струмом пробило. Ще ніхто до мене не торкався так ніжно, просто хвилюючись. – Ходімо. Я прикладу щось холодне, щоб зняти почервоніння.

– Дякую, але не потрібно. Мені треба зібрати документи і йти писати звіт.

Роман подивився на підлогу, на якій були розкидані папери і присів разом зі мною, щоб їх зібрати.

– Таміло, тобі потрібно холодне прикласти до чола, – порівнявся разом зі мною та віддав зібрані документи в руки.

Чоловік дивився на моє чоло, переводячи погляд на мої очі.

– Не треба, – рушила я йти.

– Як це не треба? – схопив він мою руку і я знов ледь не впустила папку. – Ти хочеш, щоб до вечора вже гуля була? Ходімо. 

Роман повів мене в якусь маленьку комірчину, в якій знаходився один стіл та холодильник. Я розглянула приміщення. Тут стояло також кілька стільців біля столу, на якому були чашки і кавоварка.

Чолвоік метушився і дістав з холодильника лід та замотав його у рушник. Потім повернувся, посадив мене на стілець і приклав лід до голови.

– Що це за місце? – запитала, коли взялася тримати лід своєю рукою.

– Тут інколи працівники каву п'ють, якщо не хочуть іти до кафе. 

Я не одразу відповіла. Трохи розмірковувала над його словами. Я тут ні разу не була, а Роман, виявляється, знає про це місце. То що це виходить? Він тут і раніше працював?

– Таміло, я хотів перепросити… – опустив він очі і сів на стілець навпроти мене.

– За що? 

– Ми раптово перервали з тобою спілкування. Я…

– Нічого страшного, – я опустила руку і віддала чоловіку лід. 

Хотіла йти звідси, бо не бажала вислуховувати всі ті причини розірвання нашого зв'язку, в які він хотів мене посвятити.

– Тримай, ще рано опускати, – насупився він і знову приклав лід до чола.

– В мене рука затерпла.

– То я потримаю, – запевнив і таки почав тримати лід біля мого чола. – Так от, що я хотів сказати… Таміло, я не спеціально перервав з тобою зв'язок.

– А як же? – запитала без особливого інтересу.

– В мене викрали смартфон.

– Що? – ще безглуздішої відповіді я ніколи не чула.

– Я їхав у метро і навіть не відчув, як із кишені витягнули мій телефон. Коли вийшов на своїй зупинці і виявив крадіжку, дзвонити вже було пізно. Він був вимкненим.

– Не знаю, що й сказати… – мовила я, чомусь сумніваючись в його словах.

– Повір, мені байдуже на той телефон. Я купив новий. Проблема лиш була в тому, що фактично я втратив твій номер, адже не знав його напам'ять.

Я мовчала. Розуміла, що причин для брехні у чоловіка не було. Але я стільки часу на нього ображалася, стільки часу звинувачувала його через те, що він припинив мені писати й телефонувати, що зараз і не збагну, що сказати і що робити. В моїй голові панують змішані відчуття. 

– Ну, що ж… Я розумію.

– Справді? Ти не ображаєшся на мене? 

–  Та наче ні, – опустила очі вниз.

– І ми продовжимо наше спілкування? – запитав з надією в голосі, а я знов підняла очі на нього.

– Не знаю…

– Ось, – дістав з кишені свій новий телефон і показав його мені. 

Не знаю, навіщо він це робить, але Роман щось там поклацав і передав мені його в руки. Я поглянула на смартфон і побачила там пошукову стрічку інстаграму.