Глава 14. Новенька 

Глава 14. Новенька 

Роман 

Відрядження було неймовірно довгим, одноманітним і нудним. А ще достатньо нервовим, звертаючи увагу на те, що в мене під час поїздки в метро вкрали телефон. Після виявлення крадіжки я вилаявся собі під ніс і взяв у знайомого мобільний, щоб подзвонити на свій. Та, звичайна річ, смартфон був вимкненим. 

В той момент проклясти людину мені не дозволяла лише совість, адже я розумів, що хто б то не був, то також людина й вона накинулася на звичайну можливість підзаробити або ж просто мати в своєму арсеналі новий і модний телефон. Чесно кажучи, на сам смартфон мені начхати. Куплю новий. Та я готовий був сам віддати тій злодюзі свій смартфон, аби він мені тільки його повернув хоч на хвилину. Я б скопіював номер телефону Таміли чи просто запам'ятав би його і віддав назад злодюзі. Але розуміння того, що мої бажання – нездійсненна річ, з'їдає мене живцем. 

Ми саме з Тамілою почали тісно спілкуватися. Я знову запросив її на побачення, адже планував найближчим часом повернутися з відрядження. На жаль, купівля нового смартфону, невдала спроба відновити пам'ять за адресою імейлу і владнання всіх поточних справ на роботі змушували мене затриматися в новій філії компанії Ігоря Войкова. Сам Ігор Миколайович вже неодноразово дзвонив мені, щоб я повертався, але я ніколи не кидаю справи на пів дорозі, а тим паче не роблю їх нашвидкоруч. 

Та все інше мене практично не хвилювало. Одна лиш була біда – я втратив контакт з Тамілою. Навіть якщо повернуся в місто, не факт, що одразу її знайду. Можливо, взагалі не знайду.

Але так я думав ще у відрядженні. Та коли повернувся за кілька днів у компанію, дуже здивувався, побачивши Тамілу в офісі Ігоря Миколайовича та ще й у його компанії.

Очевидно, що вона мене згадала. Дівчина таким поглядом пронизала мене, що я не одразу зрозумів, чи то здивуванню, чи розчарування. 

– Лізо… – підійшов я до секретарки у фойє, яка працювала за комп'ютером. – А хто та дівчина, що йшла поряд з Ігорем Миколайовичем? У нас новенька в компанії? – запитав її, а вона підійняла на мене свої блакитні очі.

– Ти про Тамілу? Вона нова помічниця нашого директора.

– Хм… а ти його вже не влаштовуєш? – підколов її, чим знову відірвав дівчину від справ та звернув увагу на себе.

– Ром, ти ж знаєш нашого начальника, йому все не так. Я абсолютно не здивувалася появі нової помічниці. Слава богу, що він мене не звільнив. Оце вже добре. Бо те, що йому не подобається як я працюю, абсолютно не дрібниці. Я тут, як птаха у вільному польоті – сьогодні працюю, а завтра вже ні, – вилила на мене весь свій гнів.

– Лізо, Лізо, почекай… Куди тебе понесло? Я всього лиш хочу дізнатися про… як ти сказала, Таміла?

– Так. Вона хороша дівчина, відповідальна і чесна людина. Але наразі це все, що я можу сказати. Ром, ти заважаєш мені працювати, а я хочу вже йти на обід.

– Мене стільки не було… Невже ти за мною не скучила і не хочеш трохи поспілкуватися?

– Ромка! – заволала вона з неприхованим сміхом і почала закривати всі файли. – Якщо хочеш, можемо разом піти пообідати. Там і поговоримо.

– Окей. Я голодний, як собака. Нагодуєш?

– Ой, Рома… – засміялася вона та взяла свою сумочку. – Ходімо.

Вже по дорозі до кафе я дізнався, що Ліза з Тамілою подружилися та ходять разом і на роботу, і додому. Як з'ясувалося, Таміла працює недавно в нашій компанії, якраз з того часу, коли я поїхав у відрядження. Те, що дівчина старанно та відповідально ставиться до роботи, я вже чув від Лізи неодноразово. Проте так і не зрозумів, чому Ігор Миколайович водить її на обід. Стосунки боса з підлеглою для ще однієї підлеглої невідомі.

На диво, ми зайшли у ту кав'ярню, де вже сиділи Таміла з нашим спільним начальником по роботі. Ми з Лізою сіли неподалік, тому я міг непомітно звіддаля спостерігати за ними. 

Таміла з Ігорем Миколайовичем трималися порізно, але це не заважало їм часто дивитися одне на одного та невимушено всміхатися. Вони повільно споживали свій обід і мило спілкувалися. 

Невже я за весь час так і не спромігся добитися хоч краплину її поваги та прихильності?

– Ром! Ау! – покликала мене Ліза.

– Що? – обернувся до дівчини.

– Питаю, чому не їси? Хіба не смачно?

– Аа, їм, їм, – наколов на виделку шматочок м'яса і знову поглянув у сторону Таміли.

– Ти такий дивний повернувся з відрядження. Невже новенька так сильно тобі сподобалася? – чую коментар від подруги.

З Лізою ми товаришуємо ще з самого початку, відколи почали разом працювати в компанії Ігоря Миколайовича Войкова. Разом ми з дівчиною спілкуємося на різні вільні теми, можемо сміятися разом і жартувати одне з одного. Але так уже сталося, що ми один одному не подобаємося, тому стосунки і не думали заводити. Інколи мені здається, що Ліза знає мене краще, ніж я сам. 

– Мабуть.

– А хочеш я вас зведу разом?

– Що? – здивувався я пропозиції Лізи. – Ні, вибач, але мені свахи не потрібні. Я чоловік і можу сам собі дати ради. Тим паче у випадку з жінками.