Глава 13. Запрошення на обід

Глава 13. Запрошення на обід

Таміла

Роман так і не з'явився навіть через місяць. Я вже навіть не дзвонила на вимкнений телефон, бо знала, що все одно відповіді он буде. Катя спочатку надокучала мені тим, що я повинна розшукати чоловіка, який, ймовірно, сам захотів зникнути без пояснень. Але з часом подруга також заспокоїлася. Я вважаю, що якби людина хотіла, вона б продовжила спілкування, а в іншому випадку не потрібно навіть пояснень, тому й набридати не треба.

З Ігорем Миколайовичем все йде так, як і раніше. Він зводить мене з розуму, змушує всі мої системи органів підкорятися йому одному, натомість не пропонує нічого. Ні побачення, ні зустрічі у неформальній обстановці. Я не наполягаю. Просто не хочу. Не бачу сенсу давати людині надію, якщо серйозних стосунків створювати не бажаю. А втім, все одно якась невелика частинка моєї душі воліє до протилежного. Та я примушую її мовчати. Нагадую, як їй було боляче після зради коханого чоловіка, як ця ситуація привела її до мосту…

– Таміло! – гукнула мене Ліза, коли я хотіла зайти до свого кабінету зі сторони приймальні директора.

Я навмисно так роблю, заходжу в інші двері до кабінету, а не через кабінет боса, щоб зайвий раз не зустрічатися з ним поглядами. Я впевнена, що до того, як я приходжу на роботу, директор уже на місці. Його компетентності та пунктуальності немає меж. Тому бачитися з ним перед роботою, а потім думати про нього цілий день, абсолютно не маю бажання. Занадто сильно він на мене впливає, через що я його намагаюся уникати. Ігнорування – велика сила, яка забезпечує мою нервову систему живими клітинами.

– Що сталося? – обернулася до дівчини.

– Таміло, хочу тобі повідомити… – підійшла вона до мене та тихо мовила, скоса дивлячись на двері директора, – … що наш бос сьогодні не в гуморі.

– Хм, – хмикнула я, засміявшись. – А коли він в гуморі буває? Він завжди такий. Я вже звикла, – хотіда вже йти, але Ліза мене знов зупинила.

– Ні, ти не зрозуміла. Він зараз дуже розгніваний. Сильно, – запевняє дівчина, тримаючи мою руку.

– І що ж такого сталося? – склала я руки під грудьми, слухаючи Лізу, яка дуже хоче повідомити мені важливу інформацію. – Ти знову невчасно йому каву принесла? – припустила, всміхаючись.

– Якби ж… – зітхнула Ліза. – Компанія програла якийсь дуже важливий тендер, на який Ігор Миколайович покладав великі надії, а тому він зараз готовий кожного розірвати, хто наткнеться йому на очі.

– Ти мене геть не здивувала. Він готовий за непослух кожному очі роздерти і в звичайний день, тож…

– Ти геть безстрашна, – помахала дівчина головою. – Ну, я тебе попередила, а ти будь обережною, – вона пішла на своє місце, інколи подивляючись на двері начальника.

Я не звернула особливої уваги ні на хвилювання секретарки Ігоря Миколайовича, ні на повідомлену нею інформацію. Знаючи боса, він готовий рвати і метати, аби все в компанії йшло як слід. В принципі, я погоджуюся з його поведінкою. Чоловік такий молодий, а вже керує компанією. Звісно, це дуже відповідально та нелегко робити одному, тому він і переживає за все. А тут ще й цей невдалий тендер. Ну, для мене особливо нічого не змінилося. Я, як уникала його, так і далі буду намагатися уникати. З власних причин, звісно.

Перші кілька робочих годин нічого не відбувалося. Я сиділа в своєму кабінеті та спокійно працювала, інколи відволікалася та пила каву. Дозволяла собі розслабитися. Аж тут раптом…

– Таміло Володимирівно! – бос влетів у кабінет настільки неочікувано, що я ледь каву на себе не перелила.

– Так, Ігорю Миколайовичу, – відставила чашку на безпечну відстань, але від директора не приховалися мої дії.

– Я не зрозумів, ви на робочому місці ще й каву розпиваєте? – підійшов він ближче і подивився на мене загрозливим поглядом.

Чесне слово, від його тихого, але попереджуючого тону по шкірі мурахи почали бігати. Мало того, що я завжди плавлюся під пильним поглядом його глибоких очей та ще на додачу цей тон… доводить мене до божевілля. Я не розумію, чи чоловік грається зі мною, чи просто вбити мене зараз хоче.

– Хіба це заборонено? – наважилася йому суперечити.

Нехай знає, що я його не боюся. Ну, майже.

– Це не те, що заборонено, це протипоказано у робочий час. Для цього є обідня перерва.

– Але ж вам можна… – сказала, здається, останнє у своєму житті, бо бос ще загрозливіше на мене глянув.

Чи то подив, чи то роздратованість читалися на його обличчі. Чоловік важко зітхнув і зціпив зуби.

– Щоб більше такого не повторювалося, – натомість сказав, а я вже подумала, що точно мене вб’є.

– Гаразд, – погодилася з директором. – А з якої нагоди ви прийшли?

Ні, ну що це зі мною сьогодні? Наче ж у тій каві не еліксир безсмертя був, але я так впевнено собі дозволяю йти по лезу ножа…

– Таміло Володимирівно. Вам не здається, що ви забагато собі дозволяєте?

– Ні, не здається. А багато собі дозволяєте ви. Вриваєтеся в мій кабінет, кричите на мене, забираєте мій робочий час на безглузді розмови, заважаєте мені працювати, а потім будете дорікати, що я не встигаю виконувати все вчасно.